Перейти до головного вмісту

Тонка синьо-жовта лінія херсонського спротиву

Фото: Максим Лиманський / Фонд "Повернись живим"

«Я завжди носила її собою», — жінка розтулює долоню й простягає мені синьо-жовту стрічку зв’язану бантиком. Світлані на вигляд близько 50-ти, вона просто підійшла до мене у натовпі людей, які 13 листопада вийшли на площу Свободи у Херсоні. 

Місто звільнили два дні тому, але люди продовжують збиратися з українськими прапорами на тутешньому центральному майдані, співають пісень, де-не-де постійно чути вітання «Слава Україні!» та відповіді «Героям Слава!».

За кілька днів до відходу з Херсону росіяни зруйнували всю систему зв‘язку, тепло, водо та електропостачання. Тож містяни щоранку приходять до облдержадміністрації не тільки, аби зустрітися одне з одним, пофотографуватися й обійнятися з українськими військовими, а й щоби зв’язатися з рідними: на площі Свободи Сили оборони розгорнули для цього Starlink.

У тому-таки натовпі людей, серед коловороту емоцій, Світлана просто торкнулася моєї лівої руки й сказала: «А ви можете передати нашим хлопцям, щоб вони себе дуже берегли, не надто ризикували. Ми так їм вдячні за звільнення, ви не уявляєте».

В цей момент вона й розтулила свою маленьку долоню. Здавалося жінці вартувало чималих зусиль показати мені її.

«Вона така вже, затаскана в мене. Я її щодня з собою носила з самого дня окупації»

Світлана брала участь у всіх українських акціях спротиву після окупації Херсону. Каже, цей рух був стихійним, без жодної організації, яка координувала протести. Люди просто збиралися довкола ініціативних місцевих активістів та виходили на площу. 

«Там, — каже, показуючи у лівий кут будівлі ОДА, — російські солдати стояли, а ми тут на площі були, кричали їм: «Слава Україні!», про рускій корабль і так далі».

Під час протестів у місті вона носила цю стрічку на собі. Пригадує, що навіть державний прапор з облдержадміністрації загарбники не наважувалися довгий час знімати — боялися реакції людей. Та з часом ситуація погіршувалася: на вулиці Херсона вийшла росгвардія, по протестувальниках почали відкривати вогонь, тож акції відкритого спротиву потроху згорнулися. 

За українську мову на вулицях, чи тим паче національну символіку на одязі, було гарантоване затримання з подальшим потраплянням «на підвал», або оголошенням підозри у «шпіонажі» та «зраді».

«Я вирізала дірки у підкладках куртки та сумки й носила стрічку там. Раптом обшукували б, то нічого б не знайшли».

Світлана каже, що після придушення окупантами активного спротиву, проукраїнські громадяни міста усіляко підтримували одне одного. Люди не давали своїм друзям та родичам зневіритися, переказували новини, прислухалися до кожного вибуху в місті чи на околиці й, хай там що, чекали на звільнення та прихід свого війська.

Люди ігнорували будь-які пільги, виплати чи послуги від окупантів. Так само як і стереглися навіть розмов  із колаборантами чи російською воєнщиною. 

«Ми так тішилися, коли прилітало по орках. Зауважте, що жодної школи чи лікарні нашими воїнами не зруйновано, все били точно по ворогу».

Попри інвалідність, Світлана й сама не взяла ні копійки у ворога. Каже, що ця стрічка й невизнання влади росії у рідному місті були її власною спробою  боротися і не втрачати надію. Відчуття безсилля під час майже дев’яти місяців окупації жінка називає найгіршим з того, що мала у житті. Позаяк це ж гірке відчуття штовхнуло жінку на відчайдушний вчинок. 

«Орки вирішили зробити будівлю, в якій я працювала, однією з дільниць псевдореферендуму. Зайшла й побачила, що вони повісили свою трикольорову ганчірку у нас на роботі. Не змогла на це дивитися: зірвала ганчірку й кинула на підлогу. Шкода, що не витерла ноги, бо її потім повісили назад». 

Від розправи росіян за цей  вчинок жінку врятували колеги. Вони видалили запис цієї події з камер спостереження, а керівник не доповів на неї окупаційній владі. Світлана каже: «Він теж був за Україну, тому і не здав». 

Всі дев’ять місяців в окупації Херсон і його люди чинили спротив, як могли: переховували сиріт, щоб врятувати їх від депортації в росію, відмовлялися переходити на рублі та переоформлювати бізнес, евакуйовували жінок і дітей з області та ховали національну символіку, щоб зараз знову мати можливість вийти з нею на вулиці і вітати свою армію. 

Коли ми прощалися, Світлана відмовилася фотографуватися на пам‘ять. Сказала, що не зробила нічого геройського. Натомість дозволила зазнімкувати ту саму стрічку. Вона, як тонка синьо-жовта лінія, стала символом, який не давав згасати її вірі у те, що Херсон знову буде вдома. І він вдома. 

Творимо історію разом! ПІДТРИМАйТе БФ “ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ”

ПІДТРИМАТИ