«Ворог відкрив вогонь із танка»: авіанавідника Сергія Міська врятувала каска від «Повернись живим»

7,9 мільйона гривень становить вартість допомоги, котру «Повернись живим» передав 16-ій окремій бригаді армійської авіації тільки з осені 2023 року. Зокрема, Фонд і всі, хто долучилися донатом до проєкту «Екіпірування для льотчиків», повністю закрили потребу цього підрозділу Сухопутних військ ЗСУ у вогнетривкій формі та спеціальних авіаційних шоломах. 

Навесні 2022-го «Повернись живим» передав підрозділам Армійської авіації також кількасот бронежилетів і касок. Вже влітку того ж року один із шоломів врятував життя Сергія Міська, який виконував на Підвні України бойове завдання у складі групи передових авіаційних навідників 16-ої бригади. Про це військовий розповів команді Фонду під час відбіркового туру до національної команди «Ігор нескорених» навесні цьогоріч.

Ділимося з вами історією життя і служби майора Сергія Міська з 16-ї окремої бригади армійської авіації. 

Шлях військового

– Я родом із Рівненщини. Після навчання на вчителя фізкультури в педколеджі у Бродах вступив до Харківського військового університету на спеціальність «Метрологія та вимірювальна техніка». На четвертому курсі нас направили на стажування до Вінниці, там зустрів майбутню дружину. Відтоді ми разом, маємо двох синів: старшому десять років, молодшому — п’ять.

Після закінчення вишу за розподілом потрапив до Житомира. Близько п’яти років служив у батальйоні, який займався відновленням броньованої та автомобільної техніки інших підрозділів. Потім перевівся у Броди до 16-ї окремої бригади армійської авіації. На новому місці робота була пов’язана з приладами авіаційного спрямування.

Дружина хотіла сина залишити на дідуся з бабусею і записатися у добровольчий батальйон

Війна почалася неочікувано. В армії були розмови про те, що росіяни можуть спробувати захопити наші території. Я не хотів до останнього вірити — як це, в центрі Європи бойові дії? На початку здавалося, що це на кілька тижнів. Аж ось, вже тягнеться понад десять років.

Дружина завжди мене підтримувала, ніколи не панікувала. На той час тільки народила першого сина. Вона у мене бойова — все казала, що якби не діти, теж пішла б воювати. Навіть хотіла сина залишити на дідуся з бабусею і записатися у добровольчий батальйон. 

Бойовий досвід

— У нас у військовій частині є не тільки авіація — є і автомобільні колони, підрозділи, що забезпечують польоти, ремонт техніки і багато іншого. Коли росія напала на Україну 2014 року, всі ці підрозділи висунулися на схід. Ми виїжджали до Краматорська, Слов’янська, Часового Яру.

Я маю штабну посаду. Було соромно, коли друзі питали, де воюю. Попросився до групи передових авіаційних навідників

Багато моїх шкільних друзів ще тоді пішли добровольцями на фронт. Це люди, які не мали жодного стосунку до військової справи — вони кинули свої роботи і стали на захист країни. А я кадровий військовий, але маю штабну посаду у службі метрології та стандартизації, переважно служу в Бродах за понад тисячу кілометрів від фронту. Мені було соромно, коли друзі питали, де я воюю.

Я просив командира, щоб мене відправили на бойові завдання. Ще 2014-го я потрапив до групи передових авіаційних навідників. Так час від часу їздив на ротації.

2018 року потрапив до складу миротворчої місії у Демократичній Республіці Конґо. Україна отримувала кошти від ООН за участь у таких місіях. До того ж, держава підписувала певні міжнародні домовленості, яких не могла не дотримуватися. 

Працював на посаді бортового авіаційного перекладача. Ми перевозили вантажі, передислоковували війська ООН. Наша ротація тривала близько 9 місяців. Якраз під час неї відбулися вибори, які спричинили масові заворушення: бойовики наступали на мирне населення, вирізали людей цілими селами. Ми давали з гвинтокрилів авіаційну підтримку місцевій армії — місія вийшла непроста. 

Велика війна

— Коли почалася повномасштабна війна, нам привезли бронежилети та каски — їх було мало, на всіх не вистачало. Мені дістався дуже важкий бронежилет і синя потріпана життям натівська каска. Тоді волонтери шукали броню по всьому світу і скаржитися було гріх — хоч щось є, вже добре.

У червні 2022-го я мав виїжджати на ротацію як член групи передових авіаційних навідників на Херсонщину. Перед цим «Повернись живим» передав нам американські каски та плитоноски — такі легенькі, зручні. З новою бронею поїхав на Херсонський напрямок.

28 липня ми виконували бойове завдання у Таврійському — це межа Миколаївської та Херсонської областей. Москалі боялися, що ми почнемо наступ на тому напрямку, тому сильно обстрілювали українські позиції — всіма можливими засобами намагалися завадити наступу з Миколаївщини. Наш окоп був за сто метрів від російського. 

Уламок прорубав камеру GoPro і застряг у касці

Того дня ворог засік нас та відкрив вогонь. Імовірно, це була БМП або танк. Мене посікло уламками, один із них прорубав закріплену на голові камеру GoPro і застряг у касці. Якби я був у тому старому пошарпаному шоломі, то загинув би. 

Менший уламок потрапив під око, пробив гайморові пазухи, роздробив кістку і застряг у яснах. Ще один залетів у плече — якраз там, де закінчується плитоноска.

Був сильний обстріл, підрозділи не могли дістатися до нас, щоб витягти поранених. Евакуація зайняла десь сім з половиною годин. За мною приїхали волонтери з «Лікарів без кордонів» — вони мали броньовані машини, тож могли працювати як медевак. Мене вивезли до лікарні у Миколаєві. 

Упродовж всього цього часу я не усвідомлював, що мене серйозно поранено — здавалося, ніби просто подряпини. Навіть не відразу зрозумів, що маю поранення у плече — просто не відчував. Мабуть, так діяв стан шоку та адреналін. Тому був упевнений, що мене зараз у лікарні перемотають і я поїду воювати далі. Аж у госпіталі стало зрозуміло, що все серйозніше. 

На другу добу мене прооперували — витягли з обличчя уламок. За той, що в плечі, лікарі Миколаєва, а згодом Одеси і Львова, не хотіли братися. Він близько до артерії, і чіпати його було небезпечно. Медики казали, з часом він капсулюється, тіло до нього звикне і я не відчуватиму його взагалі — хіба що в аеропортах доведеться щоразу пояснювати, чого металошукач пищить. Зрештою, таки знайшлися цивільні судинні хірурги, під чиїм керівництвом мені витягнули і цей уламок. 

Нескорений 

— Після лікування та реабілітації я повернувся на службу. Зараз обіймаю штабну посаду, але час від часу їжджу у відрядження.

До війни я займався спортом. Колись прочитав книжку Еліуда Кіпчоги, всесвітньо відомого бігуна, найшвидшого марафонця планети. Він стверджує, що лише один відсоток населення світу може похизуватися тим, що вони пробігли марафон. Мені тоді дуже захотілося потрапити у цей процент, тож почав займатися.

Якраз перед повномасштабним вторгненням я пробіг марафон у Львові. Це мене надихнуло, і я мріяв поїхати на змагання за кордон. Найдоступнішим здавався марафон у Берліні. Та після 24 лютого 2022 року стало не до бігу.

Поранення сильно відкинуло мене назад у плані фізичної підготовки. Я набрав вагу, руки опустилися. Обговорював це із товаришем, і він порадив взяти участь в «Іграх нескорених», співорганізатором яких є «Повернись живим».

«Ігри нескорених» — це не змагання між людьми, що пережили досвід війни, а реабілітація

Мені здавалося, що в цих змаганнях беруть участь тільки військові і ветерани із серйознішими пораненнями — ампутаціями, втратою зору чи слуху. Думав, це щось на кшталт паралімпіади. А в мене ж руки, ноги цілі, і ніби буде нечесно змагатися з тими, у кого наслідки після поранення важчі. Але я трохи почитав, розібрався і вирішив спробувати. 

«Ігри нескорених» — це не про змагання між людьми, що пережили досвід війни, а про реабілітацію. Це спільнота однодумців. Я потрапив на відбір до української збірної, перезагрузився і переналаштувався, спробував себе у різних видах спорту — стрільбі з лука, метанні диску, штовханні ядра, грі у волейбол сидячи, баскетболі на візках. З такими активностями я б, напевно, ніколи не познайомився, якби не «Ігри нескорених». Для змагань обрав собі плавання всіма стилями на 50 та 100 метрів, велоспорт та веслування на тренажері на короткі та довгі дистанції.

Я почувався своїм серед своїх. Там була така приємна атмосфера. Всі доброзичливі, налаштовані на позитив. Немає нездорового духу суперництва. Окрема подяка організаторам і за дозвілля між тренуваннями. 

До збірної я не потрапив, але мене це абсолютно не розчаровує. Я бачив там хлопців, яким досвід участі у міжнародних змаганнях потрібен більше. Коли втрачаєш кінцівку, твоє життя повністю змінюється. А такі заходи допомагають прискорити процес адаптації і переосмислити нові умови.

Після відбіркового туру відновив тренування. Зараз продовжую регулярно бігати. Сподіваюся, після нашої перемоги таки пробіжу мейджор-марафон у Європі. Мрії мають здійснюватися.