Втратив 35 кілограмів ваги за вісім днів: військовий «Альф» про найважчу ротацію в своєму житті

«Альфу» 36 років, з яких понад два він боронить Україну. До 24 лютого 2022 року працював айтівцем, мав комфортне життя. На початку нової фази російсько-української війни він вступив до однієї з київських бригад ТРО. В її складі під час звільнення Харківщини потрапив на найважчу в своєму житті ротацію у Дементіївці. Зараз військовий воює у Запорізькій області в складі РУБАКа 82-ї ОДШБр.

Журналістка «Повернись живим» зустріла «Альфа» поблизу лінії фронту і записала його історію.

Війна

— Я готувався до служби ще до початку повномасштабної війни, записався до ТРО. Це був такий собі «клуб по інтересах». Їздив на вишколи щосуботи, бо це здавалося цікавішим, ніж валятися цілий день на дивані.

24 лютого стало зрозуміло, що мій час настав. Так у складі 241-ої бригади Тероборони спочатку відбивав наступ росіян на Київ, потім охороняли військові об’єкти в області, а влітку 2022-го поїхали до Харкова. Починав я з піхоти — був звичайним стрільцем.

Дементіївка розташована на пагорбі, з неї росіянам було зручно обстрілювати Харків

Харківська кампанія була дуже важкою. Нас відправили у Дементіївку — це крихітне село на пару вулиць за 5 кілометрів від кордону з росією. Його окупували у перші години повномасштабної війни. Оскільки Дементіївка розташована на пагорбі, з неї росіянам було зручно обстрілювати Харків. Тому ця ділянка була важлива для ворога, просто так вони б її не віддали.

Найважча ротація

Ми якраз тільки йшли до позицій, коли почався сильний обстріл. Я ще не розумів, де наші позиції і який мають вигляд. Застрибнув у перший-ліпший окоп, на мені два боєкомплекти і снаряга. А в окопі вже людина сидить. Я через нього перечепився і полетів кубарем — впав на ногу. Біль пронизливий, але на адреналіні я не одразу помітив, що щось не так.

Росіяни на той момент тримали частину села. Наша позиція — вузький підвал, в який нас ледь поміщалося шестеро. За п’ять метрів від підвалу — окоп, теж набитий людьми. На початку він був взагалі маленький, потім трохи його розширили. Нас на позиції було дванадцятеро.

Якби ми покинули цю позицію, ворог зайшов би у тил і оточив наших бійців

Ця точка, по суті, найвіддаленіша від інших українських позицій у селі. Ми були одні на флангу. Якби покинули цю позицію, ворог зайшов би у тил і оточив наших бійців на інших точках.

Ми з собою брали не дуже багато речей. Вважалося, там багато боєприпасів і провізії полишив ворог. Дійсно було чимало зброї та снарядів. Але ми залишилися без води і їжі.

Був липень, спека жахлива. В усіляких умовах можна воювати, навіть коли пече сонце. А от без води людина не може. З калюжі вона не дуже смакує — я куштував. Коли стало нестерпно, знайшов якусь діжку, в якій дощова вода збиралася ще за царя Гороха. Сама ємність постріляна, але на дні залишилася рідина. Я її перелив у п’ятилітрову пляшку — в ній плавали черв’яки, п’явки, сміття. Ми з побратимами взяли з ворожої аптечки бинти і вату, зробили фільтр, прогнали декілька разів цю рідину. Живність і грубі домішки відсіялися. Позакидали туди таблетки для очищення води. Стало краще, але пити це було важко. Та хіба був вибір?

Врятувати від спраги

Обстріли були настільки сильні, що ніхто не ризикував йти на пошуки провізії. На третій день почули, що десь за кілометр від нас перевернулася машина, яка підвозила нам воду. Треба було йти до неї.

На нозі вже виднілися синці, наступати треба було обережно, бо один невірний рух – і стопа згиналася на 90 градусів. Не знаю як, але дійшов. Навішав на себе вісім п’ятилітрових пляшок — зв’язав їх паракордом, по дві попереду, ззаду і по боках, щоб баланс був. Став повертатися. Дорогою знайшов ще два ящики набоїв, погрузив їх собі на голову, як індійська жінка.

Автомат тіліпається на боку, б’ється об коліно, нога страшенно болить, паракорд врізається в плечі. Йду навантажений. Навколо стріляють, якісь вибухи. А я розумію: якщо зараз ляжу, то вже не встану. Крокував чисто на морально-вольових зусиллях, бо якщо не принесу воду, ми змушені будемо знятися з позиції і підставити під вогонь інших.

За ті вісім днів я підвернув ногу чотири рази. Не просто розірвав зв’язку, а висмикнув її з корінням

Як тільки дійшов до своїх, почався обстріл. Я в окоп — і знову на ту ж ногу. Загалом за ті вісім днів, що ми були на позиціях, я підвернув її чотири рази. Потім у лікарні мені скажуть, що я не просто розірвав зв’язку, а висмикнув її з корінням.

Води, що я приніс, вистачило на добу. По позиціях прилітало кожні десять хвилин — пил і порохові гази стояли в повітрі постійно. Робиш пару вдихів — і хочеться промочити горло. Намагалися вдихати тільки носом, а видихати через рот, бо так менше хочеться пити. Коли запас закінчився, довелося йти знову — цього разу мені допомагали побратими, вдалося набрати і води, і їжі.

Бігунець

Ми швидко роззнайомилися з бійцями з інших позицій, налагодили комунікацію, почали виручати одне одного. Наприклад, у когось на позиції було три підствольних гранатомети, але не було до нього снарядів, а на іншій позиції були снаряди, але не було зброї під них. Рації можна було заряджати тільки в одному місці: тобто з усіх позицій треба було зібрати розряджені і після підзарядки рознести назад.

Я дослідив місцевість поблизу позицій у перший день, познайомився з двома військовими з інших точок, які знали інші ділянки, тому ми ходили між позиціями і допомагали — нас прозвали «бігунцями». Людей водили — військові, які щойно заходили на позиції, не знали, що де розташоване. Виводили поранених.

Коли чув вихід, лягав у колію від коліс. Щоразу обдавало гарячим повітрям від прольоту міни наді мною

Бігати селом доводилося багато. Обстрілювали кожні десять хвилин. Я називаю обстрілом ті прильоти, які лягають дуже близько, буквально за кілька метрів. Дорога у селі, ясна річ, неасфальтована й розкатана технікою. Коли чув вихід, лягав у колію від коліс. Мене щоразу обдавало гарячим повітрям — так відчувається проліт міни прямісенько над тобою. Зачіпало вибуховою хвилею, вуха закладало, але уламки, дякувати Богу, оминали мене.

Засідка

Десь на п’ятий день зранку ми помітили, що на гірці біля села стоять троє людей і дивляться в наш бік. Доповіли по рації, нам порадили не звертати увагу. Пізніше «Адам», один із побратимів, пішов виводити поранених — шлях пролягав якраз через цей пагорб. Я спостерігав за цим процесом ніби знизу.

Коли група пройшла десь кілометр нагору, по них відкрили вогонь і стали закидати гранатами. Люди, яких помітили вранці, виявилися ворогами, що готували засідку. Наші в неї й потрапили. Евакуаційна група юркнула в кущі. Через пару хвилин зі сторони засідки полетіло — залпів 70 з РПГ точно було.

Я почув крики — щось типу «Здавайтеся», потім по рації підтвердили, що частину групи взяли у заручники. Іншим вдалося врятуватися. Треба було донести цю інформацію назовні, а це можна зробити тільки по рації, яка на дальньому нашому посту. Ми зробили це, а потім пішли на підмогу решті, якій вдалося вислизнути з засідки. Допомогли вивести поранених.

У процесі ми дізналися, що в цю засідку потрапила не тільки евакуація. До цього розвідники заводили на позиції нових бійців. Частина з них 200, дехто 300. П’ятеро з групи дійшли до нас, розповіли, що троє їхніх побратимів лишилися там і чекають на підмогу. Ми з «Леоном» — ще одним з «бігунців» — пішли їх шукати.

Евакуація

До місця, де орієнтовно перебували ці бійці, треба було йти десь 400 метрів. Але через ворожі дрони у небі нам знадобилося близько двох годин, щоб подолати цей шлях. Ризик був і в тому, що хлопці, яких ми шукали, не знали, що ми по них йдемо, й могли відкрити вогонь на ураження будь-якої секунди. Прокрадалися обережно метр за метром, прислухалися, придивлялися.

Дійшли до позиції, де вони ховалися, покликали їх за позивними, вони відгукнулися: троє молодих хлопців у стані шоку. Розповіли, що на дорозі лишився їхній мертвий побратим. «Леон» ледь не розплакався — це були люди з його роти. Я пообіцяв, що ми винесемо тіло. Доповіли про двухсотого на головний пост, викликали підомгу і вночі пішли забирати.

Поклали в рукав шматок його медальйону. Коли Дементіївку звільнили, загиблого знайшли і гідно поховали

Загорнули його в якесь простирадло й отак тягли до найближчих позицій. Там обережно поклали, забрали автомат і частину медальйона, другу частину лишили у нього в рукаві, щоб тіло можна було ідентифікувати. Коли Дементіївку повністю звільнили, цього загиблого знайшли і гідно поховали.

Виходили ми з Дементіївки важко. Довго шукали шлях, розвідка знайшла одне місце, де було багато прильотів. Це означало, що ця дорога якщо і замінована, то можна нею пройти через вирви, бо там точно не лишилося пасток. Вийшли.

Потрібно було дійти до населеного пункту. Вже потім, коли дісталися точки, де нас забирали машинами, дізналися, що таки пройшли мінне поле.

Коли виїхали в тил, я зняв черевики й еластичний бинт із пошкодженої ноги. Вона в ту ж секунду розпухла настільки, що більше не влізала у взуття. Мене направили спочатку на стабпункт, потім у лікарню в Харкові.

На той момент там був конвеєр з поранених військових, лікарі були дуже втомлені. Але справу свою зробили — мені провели операцію, зшили вирвану зв’язку.

Перед відправкою нам було цікаво, скільки кожен з нас бере з собою снаряги і речей, тому ми зважувались спочатку без майна, а потім з ним. У лікарні я зважився ще раз. Виявилося, за вісім днів у Дементіївці втратив 35 кілограмів ваги. Думаю, на це вплинув постійний стрес, велике фізичне навантаження, брак їжі й води — ми за весь цей час їли лише кілька разів крихітними порціями.

Усвідомлення

Попри все, ті вісім днів я лишався максимально зібраним. Був випадок, коли біля підніжжя пагорба, на якому розташоване село, окупанти всадовили тіло нашого захисника, у якого не було обличчя. Спеціально ж так зробили, щоб ми бачили, щоб нас це вразило морально.

Психіка в таких умовах мобілізується, на адреналіні вмикаються захисні реакції, мозок відмовляється приймати такі емоційні тригери. Але коли вже вийшли і мене забрали до лікарні, я почав усвідомлювати весь жах, який довелося там побачити.

Я враз почав згадувати кожного загиблого і пораненого. Не міг зупинити сліз. Це був такий піковий момент, коли адреналін спав і прийшло повне усвідомлення. Мене направили на консультацію до психолога. Той сказав, що я молодець і гарно справляюся з емоціями.

Птахи

На Харківщині я на собі відчув, як це — коли ворог домінує у повітрі. «Очі» потрібні піхоті як кисень: багатьох жертв можна було б уникнути, відігнавши дронами від позицій танки, БТР чи штурми. Після відновлення я пішов навчатися керувати дронами, а згодом перевівся до підрозділу БПЛА. З командою ми пройшли ротацію на Бахмуті.

У Бахмуті теж було стрьомно. Там інакша історія — не можна нікуди виходити вночі. З кожного підвалу хтось стирчав з автоматом, а пов’язку на рукаві ж не видно, бо темно. Черговий бачить у тепловізор, що хтось іде, відкриває вогонь — знає, що свої ночами не ходять. А у нас завдання, о третій годині ранку ми маємо злетіти, тобто о другій треба вже вийти на позицію і йти через кілька районів. І от, ідемо вчотирьох, нагружені батареями, дронами, зарядною станцією, а по нам черга прилітає. Добігаємо до якоїсь будівлі, там перечікуємо і йдемо далі.

На відміну від Харківщини, у Бахмуті проти нас воювали добре підготовлені солдати

Щільність боїв була дуже висока. На відміну від Харківщини, у Бахмуті проти нас воювали добре підготовлені солдати. Їх багато, у них купа зброї та снарядів. Бувало, стріляють по сусідньому від нас будинку, звідти відповідають. Ми знаємо, що там з наших нікого нема, але хтось по комусь стріляє — ну не по нас, і добре.

Згодом нам запропонували перевестися до роти ударних безпілотників новоствореної 82-ї бригади. Ми погодилися і тепер боронимо Запорізький напрям. Здебільшого працюю з «бомберами» — великими нічними дронами, що скидають боєприпаси. Але можу підстраховувати хлопців з інших підрозділів — FPV чи розвідувальних «крил». Я закоханий у свою справу: подобається розбиратися, досліджувати, вигадувати нові підходи. Відчуваю, що я на своєму місці і приношу користь.

Операція «Глово»

Я знаю, як це — бути на позиції без їжі і води. Це виснажує не тільки фізично, але і морально. Однак піхота часто опиняється в таких умовах. «Нуль» — не те місце, де у будь-який момент можна пригнати машину з провізією для бійців.

Якось я почув, що піхота нашої бригади сидить на позиціях доволі довго і їм потрібна вода. Ми з побратимами вигадали принести їм воду дроном. Все пройшло успішно.

Доставляємо дроном воду, цигарки, їжу, павербанки, рації, тепловізори

Тепер на базі нашого РУБАКа існує окрема операція «Глово»: ми доставляємо нашим бійцям воду, цигарки, їжу, павербанки, рації, тепловізори. За день можемо робити понад десять таких вильотів на різні точки.