Skip to main content

«Екзистенційна війна для Росії?». Огляд західних медіа

Сприйняття війни російською владою та елітами, потенціал глобальної ескалації конфлікту, «Іскандери» та ядерна зброя в Білорусі, а також труднощі оцінки російських втрат — про це та інше у нашому новому огляді західної преси та аналітики. 

Експерти американського аналітичного центру RAND Corporation випустили два дослідження стратегічного рівня про російсько-українську війну та її вплив на міжнародних гравців.

Перший матеріал фокусується на уроках війни, які виносять або не виносять її учасники. Більшість дослідників переконані, що Росія продемонструвала неефективність своєї армії у війні з Україною, але в той же час ставлять під сумнів, чи США проявили б себе краще в подібній війні. Якими б різними не були війни США в Іраку та Афганістані, і війна Росії в Україні, все ж є багато спільних моментів.

Американські танкісти позують біля монументу “Руки свободи” у Багдаді під час операції “Іракська свобода”, 2003 рік \ Фото: Technical Sergeant John L. Houghton, Jr., United States Air Force

На першому етапі Росія не призначила єдиного командувача операцією в Україні – що призвело до відсутності координації. США так само не мали єдиного командувача операціями в Іраку після того, як закінчилась перша активна фаза вторгнення. Росія відчувала значні проблеми з логістикою, тоді ж як США змогли постачати угрупування з сотнями тисяч солдатів в Іраку та Афганістані роками для ефективного ведення бойових дій. Росіяни значно недооцінили як ЗСУ, так і готовність українців до опору. Подібну помилку зробила адміністрація Буша в Іраку, що називала інтервенцію «легкою прогулянкою» і переоцінила прихильність іракців до коаліційних сил.

І все ж американці вивчили деякі уроки цих воєн – принаймні що зміна режиму в країні є завжди складним завданням, під час виконання якого все може піти не так.

Друге дослідження присвячене шляхам можливої ескалації війни в Україні з боку Росії і перенесення її на країни НАТО. Група дослідників виділяє 4 можливі шляхи до ескалації, в кожному з яких присутній свій набір передумов:

  • Передумови Шляху 0 уже виконані – це масштабні санкції проти Росії і військова допомога з боку країн НАТО Україні. Хоч воєнний напад Росії на Альянс залишається малоймовірним, Росія може відповісти невійськовими засобами – здійснивши масштабну кібератаку чи спробу політичного вбивства ключових політиків Альянсу. НАТО може у свою чергу відповісти на дії Росії, що врешті приведе до воєнної ескалації.
  • Передумовою Шляху 1 буде уявлення Росії, що пряме військове втручання НАТО у війну є невідворотним, тому потрібно завдати превентивного удару по території країн Альянсу, можливо із застосуванням тактичної ядерної зброї, особливо зважаючи на те, що російські запаси неядерних ракет значно зменшились в ході війни в Україні. Росія закріпила тактику «ескалації задля деескалації» у своїй доктрині і відпрацьовувала такі сценарії на навчаннях.
  • Шлях 2 може початись із удару по центрам і шляхам воєнної логістики на території країн НАТО, якщо Захід передасть якісно потужніші зразки зброї Україні і Росія буде вважати, що саме через поставки зброї вона може зазнати поразки у війні. Зараз Росія намагається зірвати постачання ударами по логістиці на території України, але це може змінитись, якщо Росія зазнає відчутної невдачі на полі бою.
  • Передумовою для ескалації за Шляхом 3 можуть стати масові протести проти влади в Росії, поєднані з посиленням економічних санкцій і збільшенням військової присутності на східному фланзі Альянсу, що буде розцінюватись Кремлем як підривна кампанія з боку країн НАТО. Росія може вдатись до невійськової відповіді, як от кібератаки проти супутників, електромереж, систем комунікацій. Якщо ці заходи не дадуть бажаного ефекту і призведуть до дій у відповідь з боку Альянсу – то Кремль може перейти до прямих воєнних ударів. 

Хоча багато з передумов уже виконуються і ризик ескалації присутній, війна між НАТО та Росією в жодному разі не є невідворотною. 


Дослідниця британського Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Емілі Ферріс вивчає наративи російської влади щодо України та війни. У російському керівництві домінують радикальні позиції, голоси поміркованих повністю заглушені. Патрушев, Наришкін, Лавров – всі говорять про екзистенційний конфлікт для Росії, на карту в якому поставлена доля країни і «російського світу».

Фото: Євгеній Фельдман / «Медуза»

Росія використовує пропагандистський образ Другої світової війни, перемоги та ролі Росії у ній для того, щоб виправдовувати боротьбу з «нацизмом» в Україні. У війні в Україні Росія бачить сутичку із глобальним Заходом, який прагне знищити історичну правду, традиційні цінності і російський суверенітет. Те, що російське керівництво сповідує (або заявляє, що сповідує) такий світогляд, означає, що Росія готова до затяжної війни і не задовільниться жодними територіальними поступками чи нейтральним статусом України.

В той же час економічні санкції навряд чи будуть достатніми, щоб змінити курс поведінки Росії. Відкритим залишається запитання, як діяти Заходу проти країни, яка уявляє себе в боротьбі за своє існування у паралельній невидимій цивілізаційній війні.

В той же час, дослідниця Інституту дослідження зовнішньої політики пояснює, чому російській еліти все ще підтримують Путіна у війні з Україною. Еліти в Росії ніколи не були об’єднаною силою – але влада завжди забезпечувала їх спільну позицію по ключових питаннях. Хоча деякі олігархи і чиновники прямо виступили проти війни і засудили її, більшість депутатів Думи і Ради федерації, топ-чиновники масово підтримують російське вторгнення. Коли обсяг доступних ресурсів почав зменшуватись після 2014 року, Путін все більше покладається на ультраконсервативну ідеологію, точкові репресії і страх для консолідації влади. Тому ціна невдоволення або протесту для еліт є високою – і вони вибирають статус-кво, що створює ризики для влади в майбутньому. 

Фото: EPA

Чому ж еліти все ще не розкололись? По-перше, Росія є надзвичайно централізованою державою, де будь-яка неофіційна низова ініціатива може бути швидко придушена, і у людей немає багато можливостей висловлення своєї думки, що не відповідає лінії партії. По-друге, до анексії Криму було більше переваг, ніж недоліків у тому, щоб підтримувати владу. Після анексії Путін все більше вдається до репресій проти ключових опозиціонерів. По-третє, путінський стиль управління включає секретність і непрогнозованість, що разом з великим репресивним апаратом створює атмосферу страху і невпевненості. В критичній ситуації людина має три базові реакції – втеча, бій або заціпеніння. Ризик перших двох приводить до того, що більшість в Росії вибирає третю – не робити нічого. Наступним викликом для Росії буде консолідація підтримки на виборах у 2024 році, що може спричинити подальші репресії та чистки. Але навіть вони, як зараз виглядає, не будуть здатні об’єднати еліту проти російської влади. 

Міжнародний інститут стратегічних досліджень (IISS) пише про передачу Росією Білорусі ОТРК «Іскандер» та можливе розміщення ядерної зброї на її території. У червні Кремль офіційно повідомив про підготовку до передачі «Іскандерів» самопроголошеному президенту Лукашенку, причому не в урізаній експортній версії, а з ракетами дальністю до 500 км. Це значно посилить потенціал ракетних військ Білорусі, які до цього мали на озброєнні 6 РСЗВ «Полонез» та 36 «Точок-У» з дальністю до 120 км. І «Точки», і «Іскандери» можуть нести ядерну зброю, але невідомо, чи може зміна боєголовки відбуватись в польових умовах.

Фото: Newsfront

Якщо ні, то Росії потрібно буде зберігати ракети у ядерному виконанні до білоруських «Іскандерів» на своїй чи білоруській території. Крім цього, росіяни допоможуть дообладнати білоруські літаки Су-25 для несення ядерних зарядів, що є досить сумнівним рішенням з військової точки зору. Через те, що в Україні Росія значно спустошила свій запас неядерних ракет, а кордон з НАТО збільшився на 1300 км зі вступом Фінляндії, Росії або потрібно розміщати більше військ (що нереалістично через війну), або покладатись на нестратегічні ядерні сили для стримування. Тому, якщо ядерна зброя з’явиться на території Білорусі – то вона нескоро її покине.

На The Economist за минулий тиждень опубліковані три варті уваги статті про війну в Україні. 

У матеріалі «Що таке mission command» розповідають про західну тактику ведення бойових дій, ключовими елементами якої є децентралізація, ініціатива солдат і офіцерів «знизу». Саме такого способу бойових дій навчали ЗСУ західні інструктори після 2014 року і саме його українці застосовували у відбитті російських атак під Києвом. Хоча росіяни володіють перевагою в артилерії і засобах ураження, рівень тактичної спроможності особового складу в Україні вищий.

У іншій статті експерт британського аналітичного центру RUSI Джек Ветлінг розмірковує, як Україна може уникнути війни на виснаження. Зараз на Донбасі лінія фронту відносно незмінна, Україні і Заходу потрібно подумати про те, як не дати росіянам зробити те саме, що вони зробили у Сєвєродонецьку. Для цього насамперед потрібно вибити зуби російській артилерії. Це можна зробити, знищуючи російські склади з артилерійськими боєприпасами на окупованій території, вишукуючи і знищуючи російську артилерію із розрахунками, а також командні пункти. Для цього Україні потрібні далекобійні ракетні системи, великий запас 155-мм снарядів для західної артилерії , а також баражуючі снаряди з боєголовками наведення на радіовипромінення – для знищення російських радарів та систем РЕБ. Ці кроки не дадуть Росії захопити більше території.

Американські 155-мм гармати M777 підрозділу ЗСУ на лінії фронту / Фото: Анатолій Гаєвський (“Повернись живим”)

Для проведення контр-наступальних дій Україні треба набагато більше тренування для рядового і командного складу, яке також можуть надати країни Заходу. Україна може перемогти лише зі стабільною підтримкою її партнерів.

Ще один матеріал присвячений обрахунку російських втрат у війні з Україною. Нещодавно глави ЦРУ та МІ6 заявили, що принаймні 15 тисяч росіян уже загинули у війні, що становить більше 100 військових щодня, і перевищує щоденні втрати у, наприклад, франко-прусській війні 1870-71 року. У той же час, від американських посадовців звучала цифра 20 тисяч, міністр оборони Британії Бен Волес говорив про 25 тисяч, а українці повідомляють про майже 40 тисяч загиблих, хоча перебільшення втрат противника прямо відповідає їх інтересам.

Різні джерела рахують по-різному – не включаючи у втрати російської армії ФСБ, Росгвардію, найманців, мобілізованих в так званих «ДНР» та «ЛНР» чи навіть втрати ВДВ. Щоб намагатись встановити число втрат, потрібно вдаватись до даних західних розвідників у Росії, посилатись на оцінку завданих втрат від ЗСУ під час кожного окремого бою, або виводити їх від кількості знищеної техніки. Але всі ці джерела дають дуже широкий діапазон погрішності.

Співвідношення кількості загиблих до поранених можна оцінювати як 1:3 – 1:4, що свідчить про 60-100 тисяч загальних бойових втрат Росії від 24 лютого. Саме тому безповоротні втрати не можуть бути вищими від оцінок американців чи британців – в такому випадку російська армія була б у набагато гіршому становищі, ніж вона є зараз. Але все ж, Росія втратила значну кількість молодшого офіцерського складу і багато батальйонів критично недоукомплектовані. Якщо Україна почне масштабний наступ на Херсонщині, то проблема лише поглибиться. Щоправда, ці втрати поки не викликали значного спротиву в самій Росії – воюють не діти середнього класу з великих міст, воюють бідні із сіл та робітничих містечок Сибіру.

Творимо історію разом! ПІДТРИМАйТе БФ “ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ”

ПІДТРИМАТИ