«Діти виходили з окупації під обстрілом. Це мій особистий рахунок до росіян»

25 лютого о 10-й Леся Литвинова і Владислав Урбан прийшли до одного зі столичних військкоматів. До ночі стояли в черзі, щоб долучитися до лав Збройних сил. «Це було єдине, що ми могли зробити, – говорить жінка. – Того ранку ми прокинулися в іншій реальності: діти під окупацією з моїми старенькими батьками. 1,5-річну Сольку я ще грудьми годувала, вона ніколи не залишалася без нас».

Литвинова 2014-го створила волонтерський центр «Фролівська 9/11», допомагала переселенцям. Її благодійний фонд «Свої» опікується паліативними пацієнтами і хворими на коронавірус. Має п’ятьох дітей – 26‑річну Анастасію, Поліну, 22 роки, 13‑річного Віталія, 8‑річну Варвару та Соломію, 2 роки. Її чоловік Владислав родом із Донецька, залишив рідне місто з початком російсько-української війни. В обох це не перший шлюб. Жодного військового досвіду не мали.

Леся і Влад служать разом в інженерно-саперному взводі 207-го батальйону територіальної оборони ЗСУ. Говоримо під час навчань із мінної безпеки, які проводять інструктори «Повернись живим». Далі – пряма мова Лесі:

– У родині ми домовилися заздалегідь, що в разі чого всі збираємося вдома. Маємо будинок у дачному кооперативі біля лісу між Димером і Гостомелем. Не уявляли, що росіяни підуть на Київ. Але думали, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого встигли привезти батьків і середню доньку. Старша поїхала до свекрухи. Ми мусили знов їхати в Київ, до фонду. Мали повернутися наступного дня, але жодного шляху вже не було.

Рідні були в окупації два тижні. Без зв’язку, світла, газу, майже без їжі. Мої літні батьки не могли про них дбати. У мене тоді ще жили двоє підопічних зі Станиці Луганської – жінка з онкологією і її чоловік.

Мама, не хвилюйся, у нас все нормально. Тут літає й вибухає. Але собаки з лісу притягли пів косулі, маємо бульйон

Діти інколи ловили зв’язок, телефонували: «Мама, не хвилюйся, у нас все нормально. Тут літає й вибухає. Але собаки з лісу притягли пів косулі, яка на чомусь підірвалася. Її між сусідами поділили й маємо бульйон. Якась тітонька для Солі дала кружку молока». Для малечі татом і мамою став 13-річний брат. Вона від нього не відходила. Він і зараз єдиний, хто може вкласти її спати.

Те, як рідні вийшли з окупації – це мій персональний рахунок до росіян. Днів 5 не було з ними зв’язку. Потім телефонують і кажуть, що зараз треба вирішувати, йти чи лишатися. Офіційного коридору не було. Домовилися місцеві з орками, що дадуть пройти пішки й без телефонів, із речей – тільки документи. Навіть тварин не дали забрати. Мосту в Демидові вже не було. Вони йшли вбрід через річку. Я чекаю, а в новинах кажуть: мирні намагалися вийти, росіяни почали стріляти, є загиблі й поранені. А я нічого не можу. За 3 години зателефонували, що живі. Мене ротний відпустив із ними переночувати. Зранку відправила їх у Луцьк до друзів. Були там місяців 5, тепер повернулися.

Перший місяць були з Владом у стрілковій роті. Потім її розформували. Я чомусь опинилася у зв’язку, а він – у саперному. Коли з’явилася вакансія, перейшла. Комбат довго вмовляв цього не робити. Чоловік і дружина не мають служити разом. Якщо з кимось щось трапиться, у дитини має лишитися хоч один із батьків. Але для нас обох ми – єдине, до чого можна дотягнутися з нормального життя. Нам треба бути разом.

Вчилися безпосередньо в підрозділі. Кілька досвідчених людей показали, що вміють. Самі знаходимо літературу, опрацьовуємо, обмінюємось. У державні навчальні центри потрапити складно – черга в місяці. Учбову програму скоротили з 4 місяців до 4 тижнів, але навантаження все одно шалене.

У мінуванні допомагає режисерська освіта

Навчити можна будь-кого будь-чому. Аби була мотивація. Вона в мене є. Можливо, я так добре не вибудую хитромудру мікросхему, як хлопці. Але на мене працює художня школа в анамнезі. Я бачу і відчуваю. У часи ковіду у лікарів бракувало рук усе вигрібати. Я навчилася вентилювати пацієнтам легені. Робила УЗД на портативному апараті – цей процес весь про «подобається/не подобається, як працює серце». Тобто ти робиш типові УЗД здорової людини. Бачиш, як воно має бути і потім помічаєш, коли не так. І от розмінування – це про те ж. Бачу, коли щось не так. А в мінуванні допомагає режисерська освіта, вміння бачити очима іншого. Уявляю мізансцену: ось він сюди підійшов, побачив стежку і знає, що тут хтось був, тому не піде не нею –  отам воно й буде.

Весь час чомусь навчаюсь. Мозок має працювати. Будь-які навички колись працюватимуть.

За весь час повномасштабного вторгнення провела з дітьми сукупно тиждень. Я можу не служити, за законом. Але людей бракує. Не хочу, щоб мої діти були наступними. Це треба закінчити зараз. Інакше залишимо їм. Краще хай їм у спадок буде сад. До війни почали саджати його біля дому.