«Дівчата розбивали голови, а росіяни сміялися», — Анна Олсен про полон і колонію в РФ

Бойова медикиня Анна Олсен на псевдо «Рижуля» навесні 2022-го потрапила в полон, коли намагалася вирватися з оточеного Маріуполя. Звідти українських військових росіяни вивезли до Оленівки, далі — до чи не найсуворішої колонії РФ у Таганрозі. Там на полонених чекав голод, холод, важка праця і нестерпні приниження. Витримати все жінка мусила заради доньки: 6-річна дитина перебувала в окупації. 

28-річна Анна родом із Миколаєва. Підписала контракт на службу в ЗСУ 2015-го. Служила бойовим медиком у 36-й бригаді морської піхоти імені контрадмірала Білинського. Взимку 2022-го була на ротації в селищі Каменськ на північній околиці Маріуполя. Навесні бійці бригади тримали оборону заводу імені Ілліча. Анна переважно перебувала в укритті з іншими жінками та пораненими. 12 квітня близько тисячі оточених ворогом морпіхів здалися в полон. Цьому передувала невдала спроба частини бригади прорватися з оточення в бік Запорізької області.

17 жовтня 2022 року Анну і ще 107 українок, переважно військовослужбовиць, обміняли. 

Зараз сержант Анна Олсен — фельдшер медичного пункту 13-ої бригади Національної гвардії України «Хартія». Далі у нашому матеріалі — пряма мова Анни про злочини росіян, полон, обмін і життя після нього:

Маріуполь і авіація: як усе почалося

— Ти чуєш вибух. У тебе мозок виключається. І потім просто починаєш машинально щось робити й шукати. Все горить. Приміщення десь повністю впало, десь до половини. Хлопці кричать. У мене так дзвеніло у вухах… Я тільки потім зрозуміла, що з вуха пішла кров. Я зараз на ліве вухо майже нічого не чую.

Перед повномасштабним вторгненням моя бригада заїхала на позиції біля Маріуполя. Ніхто не думав, що тоді будуть прильоти авіації, тому що її ніколи не використовували там. І це було геть нове і незрозуміле. Нас почали стягувати з позицій, тому що росіяни почали наступати саме по береговій лінії. Було дуже багато поранених і загиблих. 

Після прильоту по нашій позиції нас стягнули на завод Ілліча. Були масштабні бої в Маріуполі, на самому заводі. Там вже командир сказав, що будемо стояти тут до останнього. Нас було понад 2000. Згодом усе закінчувалося: медикаменти, їжа, озброєння, вода. Тоді було ухвалено рішення, що хтось може спробувати вийти на Азовсталь.

Спроба вирватися з оточення

У нас з підрозділом залишилася одна машина — старий добрий КамАЗ, але навіть без тенту. Ти їдеш і бачиш, що тебе дрон супроводжує. Літало і стріляло все, що могло. Я чую, як кричать: «Розвертаємося в бункер!»

Якби пілот взяв курс трохи лівіше, бомба б поцілила просто у мене

Момент, який буде в мене перед очима до кінця життя: я повертаю голову праворуч і бачу, як летить бомба в сусідній ангар. Якби пілот взяв курс трохи лівіше, вона б поцілила просто у мене. Воно падає, вибухає, в нас летить скло. Машину колихає з боку на бік. Ми вертаємося в бункер. 

Командир сказав, що у нас є два варіанти: полон або випробувати долю і йти пішки. Я завжди була тою людиною, яка казала: «Краще вб’юся, ніж піду в полон». В один момент зрозуміла: в мене є дитина, і я не хочу вмирати. Якщо полон — це шанс, що я житиму, то його можна спробувати використати. Розуміла, що буде важко, наскільки могла це уявити, і просто сподівалася, що зможу це витримати. 

Розстріл і побиття: перші хвилини неволі

У полон я потрапила 12 квітня 2022 року. Зі мною була група чоловік 70: чотири дівчини, решта — хлопці. Спочатку до нас прийшли бійці ДНР. Був дощ. Нас вишикували на вулиці. Розпитували, хто з якого року служить. Один чоловік воював із 2014-го. Вони його вивели й застрелили при нас усіх: «И так сейчас будет с каждым, потому что вы бомбите Донбасс и нам не даете жить». 

Один із них підійшов до мене і спитав, ким я була. Сказала, що бойовий медик такої-то бригади. А він: «Не верю, ты снайпер». — «Я не можу бути снайпером, бо в мене мінус три на два ока». — «Значит, ты минер». Хотіла дістати посвідчення. Він взяв резинову палку і став мене бити. Переламав мені лопатку. Прийшов їхній старший і спитав, що він робить. Той каже: «Она мне врет». Я ж через сльози, через кров кажу: «У мене воєннік, подивіться». Він забирає документ і говорить: «Вона медик, не бреше». І той ще раз замахується, б’є мене: «Ну значит, ты мне не врала». У мене була думка: якщо я це переживу, напевно, довго буду у психіатра. 

«Нас роздягнули повністю»

Я змінила шість місць ув’язнення перед тим, як нас обміняли. Два були на тимчасово окупованих територіях, серед них – Оленівка. Звідти нас перевозили до СІЗО і в дві колонії — середнього і суворого режиму. 

Чолом торкаєшся колін, руки максимально високо. І так постійно ходиш

Найважча частина з полону була в Таганрозі. Коли нас відправили туди, пройшли так звану прийомку. Дівчат там (серед тюремників, — ред.) не було взагалі.  Ці чоловіки нас роздягнули повністю. Ми мали через кабінети проходити: там їм треба нігті, там ДНК, відбитки пальців, там списують кожне твоє татуювання, кожен шрам. Ти це все робиш голий. Тобі дають речі, які можна було в три дулі замотати, щоб вони на тобі трималися. Мені на мій 44-й розмір видали 62-й. Воно все падає, ти його не можеш тримати, тому що стоїш раком: чолом торкаєшся своїх колін і руки в тебе максимально високо. Як якась поза із йоги. І ти так постійно ходиш. Голову підняти не можеш. Не розумієш, куди йти, за ким, не бачиш нічого, окрім підлоги. 

Часто російські кадрові військові просто брали тебе, як кошеня, за шкірку, і штовхали. Дівчата влітали в плитку й розбивали голови. А вони сміялися. 

Повне нехтування правами людини. Навіть елементарне — покупатися, поїсти, поспати, поговорити — заборонялося. Бувало таке, що ми могли стояти цілий день. Не мали права навіть голову піднімати або ходити. Якщо вони чули, що говориш чи рухаєшся — могли зайти в камеру, витягнути тебе і побити. І потім, як кошеня, взяти і закинути назад і кажуть: «Стій». Бували такі зміни, які навпаки не дозволяли вставати. Кожна камера була розрахована на певну кількість осіб, і там була така маленька лавочка залізна, вбита в підлогу. Ти маєш на ній просто сидіти. Не можна рухатися, навіть якщо ноги затекли. 

Усі ходили в балаклавах. Дуже боялися, що ми їх запам’ятаємо

Нас змушували вчити і співати російський гімн і радянські пісні. Тому що вони вважали, що ми не шануємо 9 травня і ветеранів. 

Про спілкування українською мовою взагалі не йшлося. Можна було лише російською, тільки пошепки і коли дозволяли. Росіяни всі ходили в балаклавах. Дуже боялися, що ми їх запам’ятаємо.

5 хвилин на їжу і праця за цигарки

Після Таганрогу було трошки легше. Хоча б годували. Але давали 5 хвилин на те, щоб поїсти. Бувало таке, що їжа або геть холодна, або як окріп. Наче спеціально перегрівали. Ми закидали в себе цю їжу, тому що треба, щоб вижити, але дуже боліли животи. У багатьох дівчат було здуття, вони могли взагалі не їсти, лиш попили води, шматок хліба і все.

В одній з колоній ми могли працювати. Хто захотів, той пішов. Це був варіант вийти на подвір’я, подихати повітрям, подивитися на небо. На швейній фабриці ми шили костюми від ковіду. Передбачену законом зарплату росіяни нам не давали. Та й у магазин ходити ми не могли. Інші жінки, які там сиділи, купували сигарети. Ось коли ми працювали, то могли піти покурити 3-4 рази. І давали трохи більше часу, щоб поїсти. 

Підготовка до обміну

Коли перевозять із колонії в колонію, то ніколи не кажуть, куди везуть. З тобою не говорять і тобі забороняють говорити. Якось нас повезли в Крим, а з півострова — в Таганрог. Хто був в останньому, його не забуде. 

У них є так звана «малолєтка» — камера на дві особи з відеоспостереженням. Нас там було четверо. Були дівчата, яких, ми думали, що вже давно обміняли. Нас почали краще годувати, не били, кричали, але не так страшно. Ми прислуховувалися до того, що говорили охоронці, ми їх називали «надіратєлі». Якось вони вивели нас на прийомку, дали одяг і сказали: «У нас времени нету, во что ваши задницы влезли, то и носите». 

Наступна зупинка — воля

Нас посадили на літак, ми довго летіли так званою «ялинкою», коли в тебе поміж ніг сидить інша дівчина. І так, поки максимум людей не заб’ється. Нас виводять з літака, навіть дають змогу сходити в туалет. Розв’язують очі, знімають стяжки з рук. Російський військовий каже: «Отуди за літак ідіть у туалет. Не хочу на це дивитися, буду до вас спиною. Лиш спробуйте втекти — застрелимо». 

Нас садять у КамАЗ. Ми їдемо по трасі на Джанкой і бачимо великий банер з нашим прапором «Херсонська область». Кажу: «Дівчата, ми вже десь на своїй землі». Хтось починає молитися, хтось плаче, хтось просто говорить. Їдемо і бачимо вивіску «Мелітополь». 

Бачу — піксель. Ніколи не думала, що буду так радіти йому

Згодом машина зупиняється. Ставлять сходи і нас виводять. Бачу — піксель. Намаюся придивитися — наче ще прапор України є. Ніколи не думала, що буду так радіти пікселю. Здавалося, він мені за стільки років набрид. І потім якийсь чоловік каже: «Дівчата, піднімайте голови, ви вдома». Ми, 108 жінок, дивимося одна на одну.

Йдемо з дівчатами, співаємо гімн. Брудні, худі, в незрозуміло чиєму одязі, я була в різних берцях. І йдуть російські полонені. Так там така харя.. з речами, вимиті, пострижені, побриті. Думаю: «Ах ти ж тварь». Поки я отам сиділа і ніфіга не їла, ти, їв мій борщ?» 

Нас зустріли, дали подзвонити й покурити. В автобусах нам розказали новини, пояснили, що відбувається. А росіяни своїх запхали у ті ж КамАЗи, як собак, і точно так само повезли, як переди тим нас. Такий контраст, коли країна зацікавлена у своїх людях і коли ні.

Після полону

Після пережитого повністю до нормального життя вже не повернутися. Згадка про полон назавжди залишається десь глибоко всередині. Повернувшись додому, розумієш: ти вже інша людина — з травмами, з ПТСР. І це буде тепер стосуватися не лише тебе, а всіх хто оточує. Я, напевно, головою не поїхала саме через сім’ю.

Чоловік дуже настраждався зі мною. Бувало, намагається мене розбудити, а я не розплющую очі, бо моя голова десь там. Якось прокинулася від того, що він мене, як малу дитину, закутував у ковдру і тримав на руках.

Психологи, психіатри, антидепресанти — це важкий шлях і багато хто його не витримує. Люди мають розуміти, що не військові повинні адаптуватися до цивільного життя, а цивільне життя до них.

Свого чоловіка я зустріла після повернення з полону. З ним я прийшла в «Хартію» — 13-ту бригаду НГУ. Тут кожен тобі товариш. Це сім’я. Ви допомагаєте, піклуєтеся одне про одного. 

Їжджу до доньки на вихідних. Однак більшість часу ми з нею спілкуємося телефоном. І я розумію, що це не участь матері в житті дитини, що маю бути коло неї і ростити її. Але я тут для того, щоб вони жили.

Текст: Оксана ПАРАЩАК