«Не розбираюся, яка в мене посада. Я приїхав сюди ї*ашити росіян»: історія поляка, який воює за Україну

Російська пропаганда багато років використовує тези про «найманців НАТО» в Україні, щоб виправдати свою агресію та воєнні злочини. В українській армії справді є громадяни інших країн і навіть окремі підрозділи з іноземців. Проте всі вони приїхали добровільно боротися проти росії та підписали контракт з військом. 

Журналістка «Повернись живим» поговорила зі штурмовиком 10-го батальйону 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Боєць із позивним «Лобо», що у перекладі з іспанської означає «вовк», родом із Польщі. Жив у Німеччині, Швейцарії, Франції, Нідерландах. Працював у галузі електроенергетики, професійно займався боксом. 

«Загалом, усього вистачало. Життя здавалося чудовим», — говорить «Лобо». Однак з початком нової фази російсько-української війни 2022 року він приїхав захищати Україну. Ось його історія. 

Від хорошого життя

— Вперше приїхав в Україну через пару місяців після початку повномасштабного вторгнення. Я читав новини і не міг повірити, що таке взагалі можливо. Ніхто з друзів чи рідних не відмовляв від поїздки, бо я просто нікому не сказав про свої плани. Зі мною часто таке траплялося: сьогодні я на місці, працюю, ходжу на тренування, а завтра — зібрався і поїхав кудись, через місяць повернувся. Тому ніхто не здивувався.

Перше, що мене вразило — потяги. Тут є спальні місця, видають постіль

Доти в Україні ніколи не був. Мені захотілося побачити її, дізнатися більше про країну, її культуру і настрої людей. Пам’ятаю, перше, що мене вразило — потяги. Тут є спальні місця, видають постіль. Ще й спеціальна людина приходить до тебе, щоб розбудити і сказати, що ти за півгодини будеш на місці. Фантастика! В Польщі такого не зустрічав.

Один обстріл змінив усе

У вересні 2022 року я поїхав до Одеси. Тоді росіяни запустили через море «Шахеди», обстріляли одну з площ міста. На моїх очах загинув місцевий чоловік. Це був перший обстріл, який я бачив. Мені цього вистачило, щоб зрозуміти: ця війна дуже серйозна і люди гинуть навіть у містах, де немає фронту.

Тоді я вирішив, що мушу залишитися в Україні. Рідні за кордоном, мабуть, раніше за мене зрозуміли, що рано чи пізно я піду на війну. Так і сталося. При собі у мене був рюкзак з костюмом «Адідас» — це весь мій одяг, крім того, що був на мені. Підходив до військових на вулиці, питав, як потрапити на фронт. Багато хто з них не знав, чим мені допомогти, аж раптом хтось запропонував записатися у Міжнародний легіон (підрозділ, підпорядкований ГУР, — ред.).

Поїхав у рекрутинговий центр на Заході України. Там мої дані перевірили, відправили на навчання. Після полігону у нас сформувалася група з 12 поляків, таким складом поїхали на Луганщину.

Ми зайняли окопи, які раніше були ворожими. По нам миттєво почали працювати шість мінометів

Перший бойовий вихід був дещо стресовим. Ми прорвалися вперед і зайняли окопи, які раніше були ворожими. Оскільки ця позиція у росіян була вже пристріляна, миттєво почали працювати шість мінометів. Потім на нас виїхав танк, а згодом вилізла і ворожа піхота з РПГ. Було важко, бо вийти звідти живими здавалося неможливим. Але якось відбили, вийшли без втрат. 

Шлях до штурмовика

Я тоді вирішив, що не хочу просто сидіти в окопі і чекати на смерть. Тому пішов у розвідку. Там набув серйозного досвіду і краще зрозумів, що таке війна і як вона працює. Тоді якраз вперше почув про Польський добровольчий корпус (сформований у лютому 2023 року підрозділ ЗСУ, — ред.). Пішов туди, повоював кілька місяців, а згодом із побратимами перевелися до 59-ої бригади — це був серпень 2023 року.

Потрапив до розвідувально-ударної групи. Я вже достатній час в Україні, щоб мати досвід для роботи в різних місцях та на різних позиціях: можу штурмувати, йти у розвідку, вмію керувати БПЛА. Не скажу, як називається моя посада, не розбираюся у цьому. Я просто приїхав ї*ашити русню. 

Не відчуваю якогось спеціального ставлення до себе від побратимів-українців. Коли ти вижив з людиною у боях, вже неважливо, якої він нації та культури — він стає твоїм братом. Ми всі жили геть по-різному до того, як потрапили сюди. Тому можемо бути одне з одним в чомусь незгодними, але повага присутня завжди.

Відколи я вступив у військо, двічі брав відпустку. Одну з них провів за кордоном. Після побаченого тут важко спілкуватися з людьми, які цього досвіду не розуміють. Сильний контраст. Коли ж приїжджаю до друзів в Україні, сприймаю легше — ці люди або були під обстрілами, або просто регулярно читають новини і знають, що відбувається. З ними ще можна про щось поговорити.

На війні я дуже довго звикав до вибухів і пострілів. Це було найважче, але неминуче. 

Прилетів «Ураган», і всіх поранило. Через два місяці лікування я повернувся на фронт

Якось під час бойової задачі в районі Авдіївки ми зайняли ворожу позицію. Тримали там оборону 24 години. Вирішили йти глибше. Ми з побратимом навіть бігали по боєкомплекти через поле під обстрілами. Повернулися назад, перезарядилися і пішли штурмувати. 

Наступну позицію ми не взяли, хоча підійшли дуже близько. Кошмарили росіян до самого кінця, але потім прилетів «Ураган» і всіх поранило. Я ще намагався штурмувати далі, але з уламком у нозі це було проблематично. Мені знадобилося тоді два місяці лікування, щоб повернутися на фронт.

Хай ворог звикає до смерті

Втрат оминути неможливо. Смерть — це частина війни. Та я прив’язуюся до людей. Досі іноді плачу за кимось із тих, кого більше немає. Слухаю музику, яку ми слухали з ними. Думаю, є тут такі, хто по-своєму звик до смертей. Їм вже не повернутися до нормального життя після війни. 

Я ж зі смертю просто не згоден. Змиритися з нею повинен противник, який напав, а не українці чи іноземці, які воюють за Україну. Ми захищаємо цю землю. Ми не повинні миритися з війною. Як і Європа не має. Всі країни мусять об’єднатися. Бо не раз в історії було так, що російська імперія нападала на одну за одною і всі боялися допомогти сусідові. Ми разом зараз маємо воювати проти росії — ось, власне, моя мотивація бути зараз тут. 

Імперію треба знищити

Може, війна колись і закінчиться, але наше завдання в тому, щоб російської федерації взагалі не існувало. Цю імперію треба знищити. У ній багато різних націй. Вони колонізовані і, може, й хотіли б жити інакше, але їх кожні 50 років женуть, як стадо, на війну.

За півтора роки війни мрій у мене не залишилося. Раніше намагався будувати плани на майбутнє після фронту. Але зрозумів, що чим більше думаєш про нормальне життя, тим менше хочеш воювати. Я доброволець, можу розірвати контракт у будь-який момент. Тому якщо забагато мріятиму, не витримаю тут.

Розмова записана під час навчань марксменів у межах проєкту «Звіролови», які фонд «Повернись живим» провів зокрема й для бійців 59 ОМпБр. Повний репортаж про той день читайте тут.