«Російська тюрма — це табір із виховання українських націоналістів» 

Військовослужбовець Збройних сил 45-річний Максим Колесніков провів у російському полоні 321 день. Він — один зі 116 українців, котрих повернули в рамках обміну 4 лютого цьогоріч. 

До повномасштабного вторгнення росії працював директором з маркетингу у великій фінансовій компанії і навчався на психоаналітика. Подорожував. Виховував двох доньок. Народився в Донецьку, понад 20 років тому переїхав до Києва. Воював 2015-го на Донбасі у складі 26-ої окремої артилерійської бригади. Пів року займався забезпеченням армії в Офісі реформ при Кабміні. 

24 лютого торік пішов до військкомату, а звідти — до піхотної військової частини неподалік Гостомеля на Київщині, до котрої був приписаний. 

Із дописів Максима Колеснікова у соціальних мережах, інтерв’ю виданням «Главком» і NV, а також його розповіді під час онлайн-зустрічі 9 березня ми зібрали його історію. Далі – пряма мова героя:    

– Ввечері 24 лютого нас відвезли в розташування бригади. Бойові дії точилися на північ від нас, а потім все ближче. Росіяни намагалися скинути поблизу десант, а в перших числах березня — потрапити на територію військової частини. Усі ці спроби ми відбили. То був їхній спецназ. Потім з‘ясувалося, що своєму командуванню вони сказали, ніби в нашій частині ховаються сто «азовців». Думаю, їм просто потрібно було якесь виправдання.

Зайшли чотири танки. Один ми пошкодили і знищили екіпаж з «Мухи». Бій тривав майже 8 годин

Після тих невдач росіяни почали щоденні обстріли з артилерії, нас бомбардували літаки. За кілька днів вони знову спробували зайти на двох танках, один ми спалили. Відбили атаку. На той момент вже були в оточенні більше двох тижнів. Чекали, що хтось прийде нас деблокувати. Проте розуміли, що навколо йдуть дуже важкі бої і допомога навряд буде.

20 березня о 6 ранку на територію зайшли чотири танки. Важкий бій тривав майже 8 годин. Один танк пошкодили і знищили екіпаж за допомогою гранатомета «Муха». Але нам більше нічим було їх зупиняти і ми мали багато загиблих. Командир прийняв рішення про здачу в полон.

Фільтрація 

Спецпризначенці сил спецоперацій РФ взяли нас у полон. Це були професійні військові, здебільшого офіцери. Сказали, що ми давали присягу, як і вони, що гарно їм опиралися і вони це поважають. Годували нормально, виводили до туалету, дали навіть матраци спати. Потім передали нас Росгвардії, і 21 березня ті вивезли до Білорусі, де тримали два дні на якомусь складі. 

Військова поліція провела первинні допити — суто анкетні дані. Документів із нами не було. Думаю, спецназ, який нас взяв у полон, залишив їх свідомо, бо не знайшов за ними жодного «азовця». 

Так само вони шукали націоналістів і серед цивільних. У ворога дуже залякані солдати. Тому так багато жертв серед мирного населення. Через страх вони стріляли в усе, що рухається. Їм сильно промили мізки щодо страшних «укронацистів» і вони не могли збагнути, що воюють зі звичайною армією держави, в якої немає бажання приєднатися до росії. 

Коли ми прибули до СІЗО в Брянській області РФ, нам сказали, що за два місяці поїдемо додому. Вони розраховували, що війна за цей час закінчиться їхньою перемогою. 

Тут утримували тільки українців – цивільних і військових. У нашій камері було 10 цивільних. Здебільшого їх привезли з Гостомеля. Там схоплених мешканців півночі країни, Київщини, утримували у непрацюючому великому промисловому холодильнику. Зокрема й капітана ДСНС, який супроводжував евакуацію цивільних. Він вийшов з автобуса, зателефонував сказати, що зібрали людей. Повз проїжджав БТР, зупинився. На нього націлили автомати та забрали. Сказали, що він коригував вогонь.

Їхали велосипедами, шукали де є зв’язок, бо кілька днів не розмовляли з батьками. Колоні військових здалися підозрілими, їх схопили

Двох чоловіків 65 та 72 років схопили в селі біля Іванкова, коли йшли городами провідати сусіда, бо той не виходив на зв‘язок. Єдиного жителя, котрий залишився в котеджному містечку на 10 будівель, 58-річного чоловіка, російські десантники з тепловізором виявили і забрали. 46-річний будівельник вийшов під час обстрілу із селища біля Гостомеля і наткнувся на блокпост росіян. Забрали. Двоє хлопців 25 та 27 років їхали велосипедами до свого села, шукали де є зв’язок, бо кілька днів не розмовляли з батьками. Колоні військових здалися підозрілими, їх також схопили. 

Декому з цивільних росіяни так і казали, що взяли їх для кількості. Це були заручники. Окупанти вже тоді розуміли, що їм треба обмінний фонд і отримали відповідний наказ. Військових брати у полон було складніше, тож хапали кого бачили.

Нас змусили на відео записати свою коротку біографію. Також усі мали сказати, що згодні боротися з «націоналістичними батальйонами», тобто співпрацювати з РФ. Вони вважали, що крім азовців і «Правого сектора» ніхто в Україні не проти них.  

У тій тюрмі нас вже утримували весь час і не переміщали. На щастя, бо «прийомка» по приїзді проходить жорстко. Про це не можу розповідати поки що. 

Питали про ставлення до Майдану і Януковича, чи були іноземні інструктори в частині і що знаємо про ядерну «брудну бомбу» 

У всіх було щонайменше чотири допити. Їх проводили люди зі Слідчого комітету РФ і ФСБ. Здебільшого йшлося про події 2014-го. Були питання про наше ставлення до Майдану, до Януковича. Звичайно, й про обставини, за яких ми потрапили у полон. Цікавились, чи були іноземні інструктори і зброя в частині, чи стріляли ми по мирних мешканцях, чи знаємо щось про ядерну зброю, «брудну бомбу». Протоколи допитів ми підписували як свідки. У них не було ні обвинувачень, ні що ми військовополонені. Із тих паперів дізнались, де знаходимось — місто Новозибків Брянської області.

Шукали серед нас представників «націоналістичних батальйонів», оглядали на наявність тату. Я одразу вигадав байку, що моє — з часів срочки. Мовляв, проходив службу в учбовому центрі і це його шеврон. І вони вірили, навіть ФСБшники. Вже коли нас обмінювали і тату побачила військова поліція, сказали: “Ага, понятно. Артразведка”. 

Вони брали в нас кров і відбитки пальців, робили ДНК-аналіз, 3D-сканування обличчя. Перевіряли по якихось своїх базах. Думаю, десь за 1,5 місяця з‘ясували, що ніяких націоналістів не спіймали, але перевірки, фільтраційні заходи тривали до вересня. 

Росіяни стільки злочинів наробили, і не хочуть відповідати за скоєне. У тому ж СІЗО були наші морпіхи. Їх допитували більше. Думаю, намагаються збити справи проти захисників Маріуполя. Місто знищене, і їм потрібно це повісити на когось. Також окремо допитували людей із Бучі.

Концтабір

З нами поводилися здебільшого, як із засудженими за тяжкі злочини. Щомісяця відбувається ротація. Приїжджає новий спецназ зі співробітників російських в‘язниць охороняти «нациків». Потім найпритомніші з них не можуть зрозуміти, що відбувається. Бо ж сидять звичайні мобілізовані, або й цивільні. Вони поводилися з нами на власний розсуд. В одного з постових знайомого вбили в Україні. У поганому гуморі він влаштував для нас день фізичних вправ. Деяким було начхати, і вони нас тижнями не чіпали. Тільки приносили їжу і перераховували. 

У камері на десятьох нас було 14. Приміщення на 40 кв. м. Стояли двоярусні металеві ліжка, стіл, лави, проте іноді нам забороняли на них сідати протягом цілого дня. 

Давали півтори кружки їжі на день

Наприкінці серпня чи на початку вересня проходила перевірка, приїхало начальство. Тоді харчування різко покращили. Давали по 150 грамів каші зранку і картоплі або рагу, 50 грамів риби ввечері. В обід – по 150 грамів супу та ще якоїсь страви. Також – чверть буханки білого хліба на обід, і по шостій частині на вечерю і на ранок. Такою була їхня тюремна норма. У нас були кружки по 300 грамів і виходило, що ми з’їдаємо по дві на день. Але як тільки перевірка поїхала, норму зменшили до півтори кружки їжі на день.

У полоні я втратив 32 кілограми ваги. Їсти хотілося постійно. Особливо коли давали «суп» із води і картоплі, яким годували останні два місяці. Двічі чи тричі була солодка каша — наприклад, на Різдво. А так упродовж місяців вона була ніяка — ні солодка, ні солена. Ячка або гречка найчастіше.

Годували так жахливо, що зранку не могли з того їсти нічого, крім хліба, й пили трохи чаю — його давали літр на 14 людей. Хтось запитав, чому так мало. Прийшли і побили тих, хто просив ще. 

Питали, яке громадянство ми візьмемо — польське чи російське

До лікарів намагалися не звертатися. Якщо один пішов, то вся камера мусила присідати, поки він не повернеться, навіть якщо люди падають. 

На запитання про події зовні вони нам спочатку не відповідали. Або казали тільки, що спецоперація проводиться згідно з планом і все у них добре. А також, що Польща майже напала на Україну. Навіть питали, яке громадянство ми візьмемо — польське чи російське, тобто українського більше не буде. 

Коли захопили Маріуполь, то про це нам розповідали охоче, були дуже горді. Носили по камерах комп’ютерний монітор із флешкою з записом передачі Нікіти Міхалкова про те, які азовці фашисти, що їх треба всіх повісити.

31 травня нам вперше дали телевізор. Далі раз на 10-12 днів він до нас потрапляв. Після 20 вересня це припинилося. А потім ми дізналися, що наші звільнили всю Харківщину. Росіяни були настільки приголомшені, що вирішили більше не давати нам телевізори. Тоді все йшло до звільнення Херсона і вони не хотіли, щоб ми про це знали. Але ми підслухали їхні розмови.

Усі дні були типовими. 6 ранку — підйом і виконання гімну РФ. Застилання постілі, хто хотів, робив зарядку якусь, хтось просто умивався. Сніданок був близько 7. Потім — прибирання в камері і очікування ранкової перевірки. Всіх виводили на коридор, вертухаї нас рахували, щось запитували. Наприклад, коли був телевізор, ми мали голосно переказувати побачені новини. Це якщо були хороші для них. Потім очікування обіду, бо більше нічого не відбувалося. О 12:00 обід. Очікування вечері до 17:00. Десь о 20.30 — вечірня перевірка. 22.00 — відбій і сон.

У проміжках вони дуже не хотіли, щоб ми спали, і постійно це перевіряли. Іноді виходило знайти якесь місце трошки перепочити, але в таких випадках спали на підлозі, а з кінця жовтня в камері стало дуже холодно. Дехто міг подрімати навпочіпки.

На прогулянку вивели в травні один раз. А потім аж із середини липня виводили у двір на 5−6 хвилин. 

Ми мали завчити на пам’ять правила поведінки підозрюваних та обвинувачуваних. І вони у нас щоразу питали по пунктах, що заборонено, які обов’язки. Усього 48 пунктів — і були такі вертухаї, які вимагали, щоб ми знали їх дослівно і точний порядок. Це було чи не найбільш безглузде. Така спроба контролювати людей. 

Двічі на місяць ми розписувалися за мило, але не отримували його. Не існує настільки дрібної теми, щоб русскіє на ній не крали

Раз на тиждень нас водили в баню. На побритися та помитися — від 3 до 10 хвилин. Кожному мали видавати по 50 грамів мила. Щоразу в бані ми розписувалися, що його отримали: на 14 чоловік у камері нібито 700 грамів. Але нам на всіх давали два куска по 200. Крали від 300 до 700 грамів на раз. Щонайменше двічі на місяць ми розписувалися за мило, але не отримували його зовсім. Не існує настільки дрібної теми, щоб русскіє на ній не крали. 

Із перших днів полону я вирішив щоденно робити ранкову зарядку. У січні фізичні вправи за власним бажанням нам заборонили під загрозою примусових. Я не здався все одно. А щоб не отримати за це покарання і не підставити товаришів, ховався в «мертвих зонах» камери, де вертухаю не видно. Тижні за два до обміну я в такому місці поруч із дверима й роблю зарядку. Раптом удар у двері камери та команда вишикуватися. Всі хлопці стали, а я залишився в хованці, щоб не запалити місце. А вертухай питає:  «Русскіє в камєрє єсть?». Зазвичай я б відповів, що я етнічний росіянин і громадянин України. Але не в цей момент, я в ничці. Всі кажуть:  «Нєт рускіх». Мовчу та спиною притискаюся до стіни камери. Він знову:  «Точно нєт? Билі же». Вертухай пішов, а я продовжив зарядку та почав рефлексувати. 

Вся їхня «велика культура» — це тонесенька плівка жирку на поверхні смердючої баланди їхнього реального життя

Мене ніколи не питали в Україні про етнічне походження. Після всіх злочинів росіян не хочеться мати з ними нічого спільного — ні крові, ні мови, ні культури. Вся їхня б***ська «велика культура» — це просто тонесенька плівка жирку на поверхні смердючої баланди їхнього реального життя. Цінності, які вона декларує, вони ж самі зраджують щодня. Тож коли наступного разу під час анкетування в мене запитали про національність, я відповів — українець.

Російська тюрма — це табір із виховання українських націоналістів. Вони коїли непояснювані речі. І що б не робили, ненависть до них зростала. 

Разів сто мене питали, чи почав я ненавидіти русню після полону. Ні. Почав після того, як побачив розстріляну машину з написом «Діти» та двома трупами всередині.

Ми воюємо, щоб у нашій країні в принципі було неможливим таке ставлення до людей, як у росії. Морити голодом, бити беззахисних, добивати поранених, розстрілювати полонених — все це варварство, ознака нелюдей. Вони приречені, а ми переможемо. 

Як пережити полон 

У перший день я поставив перед собою три завдання. Найперше — зберегти самого себе: свій дух, погляди, принципи, особистість. Друге — вийти на волю. Третє — зберегти здоров’я. Задля скорішого виходу на волю я завчасно заборонив собі втратити себе, або заради здоров‘я — зрадити своїм принципам. 

Місія виконана. Я вдома, в Україні. Сама наявність чітких цілей допомагала мені в цьому. Простіше було оцінювати кожну дію свою та ворога, приймати рішення, переносити важкі дні, підтримувати настрій свій і товаришів. Це банально, але: навіть у найскладніших обставинах майте чітку мету. Не припиняйте рух до неї. 

Я розробив систему, як зберегти себе ментально. Уявіть міст над прірвою. Прірва — полон, береги — минуле до нього та майбутнє. Мені треба пройти над прірвою, не розбитися, не вмерти з переляку. Міст втримують опори, які не дадуть мені впасти. Думаючи про них, я маю знаходити сенс та сили все перенести гідно, не зрадити собі та не впасти в депресію.

Перша й найголовніша моя точка опори — сім’я. Люди, які мене чекають, з якими мене поєднує спільне щастя, спогади, плани на майбутнє. Поваги й любові яких я хочу бути гідним. Дружина, доньки, батьки — я хочу залишитися собою і заради них, щоб зберегти їх у своєму житті. До кола сім’ї входять і найближчі друзі, з якими я поділяю життєві цінності та принципи.

Друга точка опори — мої інтереси. Навчання на психоаналітика та плани допомагати людям, кулінарія як доступна мені творча царина, подорожі світом, красу якого я так хочу бачити.

Намагався згадати всі пісні українською, які чув

Третя опора — культура. Вертухаям не відібрати в мене пісні Океану Ельзи, Foals та ТНМК, книжки Маркеса та Роулінг, фільми Вуді Алена й Уеса Андерсона. Я пригадував фільми та книги та переказував їх товаришам по камері, відволікаючи їх та себе від обставин. Це допомагало згаяти час, відволіктися та підняти настрій. Я дуже багато співав про себе або пошепки, намагався згадати всі пісні українською, які чув — бо українська мова теж точка опори в російському концтаборі. Червону Руту я співав про себе з думкою про дружину.

Коли було важко фізично чи погано на душі, я думками повертався до своїх точок опори. Пригадував щось із ними пов’язане, планував майбутнє. Полон — це тимчасово, казав собі та оточуючим. А моя сім’я, інтереси та культура зі мною назавжди. Це ніхто не відбере. Тому я залишуся собою за будь-яких обставин. 

Головне — ти не знаєш, як довго це триватиме. Навіть у зеків є чіткий термін, а тут — повна невідомість. Я готувався до того, що буду в полоні до закінчення війни, можливо, роки. 

Контролювати себе допомагало те, що я відволікався на оточуючих, щоб підтримувати їх. Я витрачав на це свій ресурс, але мене це теж підтримувало. 

Важливо було відволікти себе й інших від думок про обставини, в яких ми є. Це вдавалося завдяки спілкуванню. Говорили про жінок і виховання дітей, про фільми, книжки і хобі. Про приготування їжі, і яких тварин вигідніше тримати в господарстві. Кілька разів розмовляли про діалекти української мови. Сперечалися про легалізацію зброї чи марихуани — такі дискусії дозволяли трохи випустити пару. 

Іноді ввечері співали, але дуже тихесенько. Бо вони тоді змушували співати їхні пісні. Часто вони змушують співати кілька разів на день свій гімн, потім ще «катюшу» і «дєнь побєди». 

Ніколи в стресовій ситуації не забувайте, що вона закінчиться. Коли здаєшся морально, стає зле й фізично.

Якось минулого серпня нас вивели на прогулянку у тюремний двір. Було сонечко, тепло. І був спецназ новий. Вони питали, що ми думаємо про війну та чи підемо після обміну воювати. Але головне — дозволили нам дивитися в небо замість опустити голови вниз. І гуляли ми тоді довго, хвилин 20. І раптом під цим сонцем у тому тюремному дворі я гостро відчув, що живий. Що все це колись закінчиться, а сонечко, сім’я, щастя залишаться. Що буде нове літо, коли я гулятиму не в концтаборі, а улюбленим Києвом або біля моря. Нещодавно пригадав ті відчуття. Я на волі. Надія справдилася, тепер чекаю тепла і літа. Жити — класно.

Ми були, де мусили бути, і відволікали їхні сили. Це була наша невеличка роль у битві за Київ

Певний час у полоні я мав почуття провини. Тому що хлопці воюють, а я тут сижу. Це була складна внутрішня робота — визнати, що не все від мене залежить. Наша маленька частина опиралася, і росіяни витратили на неї багато ресурсів. Нас було близько сотні чоловік, ми не мали важкого озброєння взагалі, жодної одиниці бойової техніки. А на нас у них пішло стільки боєприпасів, техніки і людей, причому добре підготовлених. Ми були, де мусили бути, і відволікали їхні сили. Це була наша невеличка роль у битві за Київ. У ситуації початку війни наш опір був важливий. 

Чи міг я зробити щось, щоб не потрапити  у полон? Хіба що не йти 24 лютого до військкомату. Але я не міг не піти. Так само, як коли був мобілізований в АТО. 

Вдома

Рідним полонених треба бути готовими, що ці люди повернуться трохи іншими, і спочатку лише фізично. Не поспішайте їх «повертати». Дайте час оговтатись. 

Приходять люди читати вірші. Діти з сусідньої школи приносили вареники і малюнки

Вразило, з якою любов’ю й повагою нас зустріло суспільство. Це щось неймовірне. Достойно, по-людськи все організовано і державою. Одразу після обміну видали смартфони й сімкарти, щоб могли з’язатися з близьким, засоби гігієни, тощо. Хлопцям швидко поновили документи, картки на зарплатню. У санаторії, де ми відновлюємось, так багато можливостей – масажі, спортзал, водні процедури, психолог, йога, що на все не встигаєш. Приходять люди читати вірші. Діти з сусідньої школи приносили вареники і малюнки. Це все можливості для психологічної і фізичної реабілітації. Головне — скористатися ними, а не лежати на місці в очікуванні обіду й вечері.

Побачене після повернення було приємною несподіванкою. Я гадав, справи гірші. Але Україна непогано тримається як для воюючої країни, в якій бізнес працює обмежено і багато людей поїхали. Боявся, що тут будуть суцільні руїни. Ми всі бачили, як вони діють — Маріуполь, Мар’їнку. Зрадів, що наші міста в досить доброму стані. І це завдяки тому, що ми добре воюємо, відкинули ворога від них. 

Глобально закінчується період хибного гуманізму. Здавалося, шо війна може бути в країнах третього світу, а з Путіним можна домовитись. Тепер рожеві окуляри зняті. Деякі питання можна вирішити тільки військовим шляхом. 

Після відновлення Максим Колесніков планує повернутися до військової служби. А після перемоги — стати психотерапевтом. 20 березня 2022 року в полон до росіян потрапили 67 бійців його військової частини. Наразі звільнені 33.