Перейти до головного вмісту

«У школі ми відправляли малюнки на фронт. Тепер такі листи отримую я». Історія оператора БПЛА «Фізика»

Оператор БПлА «Фізик» перед виїздом на бойові позиції. Фото: Анатолій Гаєвський, «Повернись живим»

В Україні призовний вік починається з 25 років. Точної статистики, скільки у лавах Сил оборони служить молодших за цей вік добровольців, немає. Проте чи не в кожному підрозділі можна зустріти військових, які були дітьми, коли почалася російсько-українська війна.

22-річний оператор БПЛА «Фізик» у війську з 2022-го. На Запорізькому напрямку фронту в складі роти ударних безпілотників 82-ої окремої десантно-штурмової бригади він керує дронами-бомберами. Вони з’являються над окупантами здебільшого вночі, знищують ціль і швидко зникають. Кожен такий успішний удар по ворогу — це врятовані життя українських піхотинців. І це найбільше мотивує, говорить «Фізик». Ось його історія:

Самостійне життя

— Я народився та більшу частину життя прожив у Херсоні. Після школи поїхав до столиці на навчання, вступив до Київського політехнічного університету на факультет прикладної фізики. Стипендії на життя не вистачало, тож пішов працювати кухарем у ресторан. Згодом вирішив зробити паузу в навчанні, бо не встигав ходити на пари через роботу. 

У лютому 2022-го я жив у кімнаті, яку ми знімали разом із другом. 24 числа він розбудив мене о 5-й ранку і сказав, що почалося вторгнення. Ми вийшли курити на балкон. Завила сирена. 

Друг на той момент пару місяців як повернувся зі строкової служби, тож рахувався резервістом. Він одразу зібрався й пішов до своєї військової частини. Тоді і мене вмовляв, але я планував спочатку з’їздити додому.

Дім опинився під окупацією за лічені дні — я дізнавався про все з новин. Зідзвонювалися зі своїми: спочатку родичі не вірили, що щось буде, а потім мама вже розповідала, як колони техніки заїхали у місто. Окупанти кошмарили місцевих, наказували не виходити на вулиці, не телефонувати нікому на підконтрольну Україні територію. 

Дуже переживав, але вплинути ні на що не міг, як би не хотілося. Все, що я робив — пояснював родичам, де краще ховатися під час обстрілу. Власне, ця порада знадобилася.

У будинок, де я виріс, прилетів російський снаряд — якраз у мою кімнату

У будинок, де я виріс, прилетів російський снаряд — якраз у мою кімнату. На щастя, всі вижили. Зараз хату відновили, лишилося тільки дах перекрити.

Я вірив, що правий берег Херсону мають швидко звільнити, тому чекав. Але за два місяці стало зрозуміло, що ситуація нікуди не рухається. Мені потрібна була робота, тож я подумав, що влаштуватися на кухню у військо — хороший варіант. Я і до того думав піти на війну, тому рішення ухвалив легко. Не можу сказати, що пішов заради грошей: просто були вакансії, які пасували моїм навичкам, а отже я міг бути корисним.

Фото: Поліна Вернигор, «Повернись живим»

Батьки відреагували спокійно — все ж, син не в піхоту йде, а туди, де відносно безпечно. Я знайшов вакансію у київській 241-й бригаді Тероборони. Прийшов у призначений день, мене зустрів головний кухар і сказав: «Спробуй попрацювати день, якщо сподобається — отримаєш військовий квиток, але враховуй, що списатися не зможеш». Я розумів, як це працює в арміїї: сьогодні ти кухар, завтра тебе переводять на бойову посаду. Втім, все одно погодився.

Розвідник

— У травні я заступив на службу. Спочатку робота була в Києві, а наприкінці червня нас відправили на Харківщину. Ми щодня готували на цілий батальйон, іноді з самою їжею допомагали волонтери, а нам залишалося тільки розфасувати по порціях і відвезти хлопцям. Я і на цивільній роботі часто готував великими партіями, тому для мене це не було новим чи незвичним. Так я пропрацював ще місяць. 

Потім мені запропонували перевестися до розвідки. Підійшов командир, каже: «Ти молодий, чого на кухні стирчиш? Що казатимеш дітям після війни?». Я трохи подумав і погодився. Мене попередили, що ця робота набагато небезпечніша за ту, що я мав, але на кухню я повернутися не зможу. 

Посиділи три місяці на Київщині і вирішили переводитися — хотілося бойової роботи

У липні я потрапив у підрозділ аеророзвідників. Посидів два тижні на ППД, пройшов злагодження, роззнайомився, постежив за роботою. У команді був наймолодшим, тому перший час було важкувато — там вже сформований колектив, а я прийшов зовсім без досвіду. Думаю, вони не розуміли, яку я їм користь можу принести, окрім того, щоб приготувати борщ на обід.

Згодом почав їздити на позиції. Вилітати мені перший час не давали, я просто спостерігав, вивчав нюанси, освоював допоміжні додатки на телефоні. Потім почав практикуватися. Врешті, завдяки досвіду побратимів та їхній допомозі навчився літати.

«Фізик» налаштовує свій бомбер для роботи. Фото: Поліна Вернигор, «Повернись живим»

На Харківщині ми пробули до грудня, потім наш батальйон перекинули на Київщину. Там ми посиділи три місяці і вирішили переводитися — хотілося більше перспектив і бойової роботи.

Переведення тривало ще пару місяців. Я встиг сходити у відпустку, а коли повернувся — майже одразу весь наш колектив перевівся до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Бомбери

— Тоді бригада тільки формувалася, ми базувалися на Дніпропетровщині, потім поїхали на курси. Створювали три підрозділи — FPV, розвідувальні «крила» та великі бомбери. Я обрав останній. Потім ми набрали ще двох мотивованих пілотів, навчили їх — так і утворився екіпаж. 

Великий дрон занадто помітний у небі, тож працюємо вночі 

Бомбер — це великий дрон, який може підіймати близько 50 кілограмів боєприпасів, 3-4 бомби. Він літає з тепловізором, тож працюємо переважно вночі, адже вдень занадто помітний у небі і ворогу його легше збити. Такі дрони літають на переважно невеликій висоті — десь як і Мавіки. В основному наші цілі — це техніка противника, позиції та особовий склад.

Фото: Поліна Вернигор, «Повернись живим»

З нами у підрозділі опинився професійний фітнес-тренер. Він нам влаштовував пробіжки, силові тренування. Крім цього, постійно вдосконалювали навички роботи на бомберах. Потім поїхали на Запорізький напрям.

Пам’ятаю, як вперше виїхали на завдання. Можна сказати, це був пробний виїзд — подивитися, як це працює у бойових умовах, чи ефективно. Все йшло добре. Ми вилетіли, відбомбили, а повернутися борт вже не зміг — спочатку просів, я його став витягувати, а у нього відмовив мотор, тож дрон перевернувся і впав. 

Саморозвиток

— Зараз у команді мене жартома називають м’ясником. Колись було таке, що ми вразили три групи. Одна йшла на штурм. Ми вилетіли, відбомбилися, сіли куримо. Нас ще раз викликають — за тими прийшла евакуація. Ми ще раз полетіли, відбомбилися, повернулись. Сидимо, куримо — і знову евакуація, вже за попередньою. Тобто ми так з однієї посадки три групи забрали. Всі почали прикалуватися з цього, а я сказав щось типу: «Чого ви з мене м’ясника робите?». Побратимів це розсмішило, так і прив’язалося. 

Я класно орієнтуюся. Це для пілота одна із найнеобхідніших навичок

Але я не можу сказати, що я супер розвинутий по технічній частині. Просто мені цікаво те, чим я займаюся. Намагаюся постійно вбирати нову інформацію, переймати знання досвідченіших колег. А ще я класно орієнтуюся, а це для пілота одна із найнеобхідніших навичок. 

Від нас залежить керування і враження, але не кількість особового складу противника чи їхні пересування. Кожен виліт важкий. У росіян з’являється РЕБ, вони знаходять методи боротьби з нічними дронами –- вони їх називають «Баба-Яга».

Противник теж розвивається. Втім, їх можна зрозуміти — неприємно, коли така хрінь б’є щоночі твій особовий склад. Вдень їх кошмарять FPV — вони не можуть спокійно переміщатись великими групами і технікою. А вночі, виходить, ми. 

Під час польотів я мотивуюся тим, що якщо ми зараз не вразимо ціль, доведеться відбиватися нашій піхоті в окопах. Я ніколи не був піхотинцем, але розумію, наскільки це фізично й емоційно важка робота. У них більше шансів вижити, коли ми працюємо разом. 

Війна закінчиться

— Як тільки звільнили правобережжя Херсону, я одразу відпросився у у командира додому. Коли приїхав, було боляче бачити стільки розбитих російськими снарядами будинків. Але нарешті потрапити додому було як камінь з душі. 

Моє життя у війську докорінно змінилося. Найважче, мабуть, переживати відокремлення від цивільного життя, не мати можливості бачитися з рідними, друзями, дівчиною стільки, скільки б хотілося. Тобто я ж не можу просто зустрітися, поговорити по душах — навіть зателефонувати не завжди виходить.

Раніше я мав багато друзів, зараз залишилися одиниці. Звісно, коли війна закінчиться, деякі контакти знову налагодяться. Але зараз у нас різні інтереси і ніби немає про що говорити.

Великі бомбери мають шість лопатей, завдяки яким він може переміщуватися на відстань до 12 кілометрів. Фото: Поліна Вернигор, «Повернись живим»

Але я точно знаю, що я тут недаремно. Моя головна мотивація — припинити те, що зараз відбувається. Я постійно тримаю в голові картинку своєї розбомбленої хатини і думаю про те, що мої рідні могли загинути. Втім, цей ризик залишається досі. Я не можу усвідомити, якого чорта чужі люди прийшли до мене додому і вирішили, що це тепер їхній дім. Якби я жив, скажімо, десь під Тернополем, не знаю, чи пішов би до війська — не хочу вдавати супергероя. Але я розумів: щоб потрапити в рідне місто, потрібно щось робити.

Не можу назвати себе минулого супер свідомим громадянином. Коли почалася ця війна, мені було 13 років. Я не дуже цікавився подіями, історією — мультики здавалися привабливішими за новини. Але дідусь щовечора дивився випуски новин, я лежав поруч і слухав за компанію. Дідусь мені пояснював, що ці «зелені чоловічки» роблять і навіщо прийшли на нашу землю. Я розумів, що росіяни брешуть. Але тоді не міг на 100 відсотків розібратися, що ж там, на сході і в Криму відбувається.

Я ніколи не бував за кордоном. Хотілося б подорожувати, вивчати і Україну, і світ. А для цього має закінчитися війна

Декілька разів наш клас водили в музеї, де були присвячені війні експозиції. А ще у школі ми надсилали малюнки військовим на фронт. Тепер, через 10 років, такі ж малюнки отримую я від молодшого брата. Йому зараз 9. Хочеться, щоб йому самому не довелося згодом отримувати такі листи.

Мої мрії закінчилися, коли почалася повномасштабна війна. Зараз є цілі та плани на майбутнє. Хочеться втілювати їх у життя. А для цього має закінчитися війна. Тоді поновлю навчання в університеті чи піду на курси з програмування. Або стану інструктором з БПЛА. Україні потрібно буде вдосконалювати військо — допоки існує Росія, небезпека не мине. Ще хотілося б подорожувати, вивчати і Україну, і світ. Я ніколи не бував за кордоном. Було б круто стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом. Хочу дізнаватися нове, пробувати нове, відчувати.

Творимо історію разом! ПІДТРИМАйТе БФ “ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ”

ПІДТРИМАТИ