«Я написав заповіт у 19 років»: три історії військових, які отримали важкі поранення на війні
8 березня у Лас-Вегасі розпочалися змагання з адаптивних видів спорту United States Air Force Trials 2024. Збірна, що представлятиме Україну в США, складається з 30 ветеранів та військових, що отримали важкі поранення внаслідок бойових дій. Кожен учасник має непросту історію, яка змінила його життя назавжди. Попри важкий досвід війни, ці люди прагнуть показати всьому світові свою силу духу та незламність.
Журналістка «Повернись живим» поспілкувалася з трьома учасниками збірної, ось їхні історії:
Руслан «Тигр» Сумін, 30 років, Чернігівщина
Обов’язок захистити
— 20-річним пішов на фронт 2014-го, щоб війна не прийшла в рідний Чернігів. Тоді до кінця не розумів, що на мене очікує. Проте якби й міг змінити минуле, зробив би такий самий вибір.
Служив рік у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні кулеметником. Пройшов Луганську область, потім відправили на Донеччину, потрапив у Дебальцеве, воював поблизу Вуглегірська, Артемівська, Зайцевого, Горлівки. За цей час отримав чотири контузії і легке поранення.
Після демобілізації було важко. Пішов працювати представником постачальника у магазин техніки. По роботі доводилося постійно комунікувати з людьми: не можна показувати характер, бути грубим. Я іноді кипів, але треба було стримуватися. Почав займатися спортом, це заспокоювало — свого роду реабілітація.
Про широкомасштабний наступ росії я дізнався, коли почув, як над моїм будинком на столичних Позняках пролетіла ракета. Одразу зателефонував у свою військову частину. Коли вивіз дружину і чотирирічну доньку подалі від бойових дій, пішов до військкомату.
Командир — пріоритетна ціль
Потрапив до 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ як заступник командира групи. Потім підвищили до командира. Після короткого навчання поїхали в Ізюм.
На початку квітня одну з наших груп на дорозі розстріляли російські диверсанти. Вісім убитих. Ворог спеціально лишив тіла. Через три дні командування дозволило їх забрати. Ми розуміли, що там проти нас серйозні війська, тому на цю операцію йшли лише ті, хто був готовий на всі ризики. Назбиралося близько 40 людей. Ми евакуювали полеглих побратимів, повернулися і готувалися до наряду. Аж тут почався мінометний обстріл. Виявилося, ворог стежив за нами «пташками» аж до самої бази. Артилерія росіян стояла з трьох сторін від неї. Я ніколи раніше не бачив такої щільності прильотів.
За дві години випустили по нас понад 120 мін
Того дня за дві години вони випустили по нас понад 120 мін. У нас не було ні укриття, ні окопу, адже ми тільки заїхали на цю позицію. Вирішили обходити противника. Як командир я повів своїх хлопців. Над нами висіло зо три ворожих «пташки». Противник побачив скупчення людей і почав вкладати міни рядами. Ми лягли на землю. За метр від моєї голови впала міна — всі уламки полетіли в мене.
Усі вижили. Були легкі трьохсоті, я один важкий. Розумію, що росіяни спеціально «пасли» конкретно мене, бо я був із рацією. Тобто вони розуміли, що я командир і хотіли знищити. Коли вбивають командира — сиплеться вся група.
Обидві ноги були пошматовані. Наклав турнікет на праву, а на ліву — не було. Я 2,5 години стікав кров’ю, бо евакуювати під обстрілом мене не могли.
Розумів, що не виживу. Тому сказав хлопцям йти далі без мене. Я важив під сто кілограмів, і витягувати мене було б надто ризиковано і тяжко. Коли стало трохи спокійніше, мій заступник знайшов плащ-палатку — й отак мене винесли. Спочатку повезли до Лозової. Там відмовилися робити операцію, бо вона заскладна для них. Довелося їхати до Харкова. Вся евакуація в сумі тривала майже п’ять годин. У лікарні я розповів про своє звання, де і за яких умов отримав поранення, і вирубився.
Я втратив 4,5 літра крові. Обидві нирки відмовили. Праву стопу ампутували. Ліву ногу дивом врятували
У мене була клінічна смерть. Я втратив 4,5 літра крові. Шансів вижити було небагато. Обидві нирки відмовили, мене добу тримали на гемодіалізі. Праву стопу ампутували. Ліву ногу дивом врятували, хоча теж планували відрізати. Мені сильно пощастило.
Шлях до життя
Одразу після поранення я бачив, що на нозі бракує трьох пальців. Пам’ятаю, тоді подумав: «ну нічого, за пару місяців повернуся на фронт». Коли прокинувся в лікарні, зрозумів, що реабілітація буде довша. Було важко думати, що я більше не зможу займатися спортом. Бо це те, що колись давало мені багато сил, а вони мені були дуже потрібні після поранення.
Після лікарні я пересувався на колісному кріслі. Через те, що довго пролежав, все тіло було ніби атрофоване. На реабілітацію пішло вісім місяців, упродовж яких я їздив по спеціальних центрах і займався з тренерами. В цей же час мені поставили перший протез. Пізніше виявилося, що він призначений для літніх людей, яким просто треба якось пересуватися — аж ніяк не для молоді, яка планує активне життя.
Спеціально під мій випадок протез мають виготовити в США. З таким зможу бігати і, сподіваюся, повернуся на фронт
В Україні є велика проблема з протезами для тих, у кого лишилася п’ята. Мені навіть пропонували реампутацію — відрізати ногу вище. Згодом через благодійні фонди вдалося отримати кращий протез. Але він не дуже зручний, тому планую ставити інший. Його мають спеціально під мій випадок виготовити в США. З таким зможу бігати і, сподіваюся, повернуся на фронт.
Коли вже зміг ходити, познайомився з тренером із бразильського джиу-джитсу, котрий проводить заняття для військових після поранень. У нього окремий підхід до кожного випадку. Дуже класно працює і з людьми з подвійними ампутаціями, і зі спинномозковими травмами.
Мені так подобається сама ідея адаптивного спорту, що я хочу це масштабувати. Просувати її, щоб такі заняття чи навіть центри були доступні у кожному місті. Треба доносити громадам, що для військових з інвалідністю це дуже важливий аспект реабілітації — ти оновлюєшся і фізично, і морально.
Через адаптивний спорт я познайомився з багатьма людьми, які стали мені друзями, знайшов однодумців. Це спільнота, яка підтримує. Тут можна ділитися досвідом і розділяти радість від власних перемог.
Перші мої змагання були в Києві минулого року на «Сильні України». Це всеукраїнський турнір з адаптивних видів спорту для ветеранів та чинних військовослужбовців, що дістали поранення та травми під час бойових дій. Після цього зрозумів, що можу покращувати результат. Через три місяці поїхав виступати у Рівне, потім у Чернігів.
Зрештою подав заявку на United States Air Force Trials 2024, і мене відібрали до команди. У Лос-Вегасі представлятиму Україну в декількох видах спорту: штовхання ядра, метання диску і волейбол сидячи, веслування.
Бути корисним для країни
Зараз на фронт повернутися не можу, хоча дуже хочеться. Через півтора роки після поранення пішов до Обухівського обласного територіального центру комплектування. Там новий воєнком набирає на службу тільки обмежено придатних після бойових поранень. У ТЦК я займаюся відстрочками від мобілізації — це сидяча робота з комп’ютером.
90 відсотків працівників Обухівського обласного територіального центру комплектування — військові після поранень
У нас 90 відсотків працівників — військові після поранень. Є такі, по кому візуально цього не видно — наприклад, видалені внутрішні органи чи протез під формою. Є і ті, кому за 55 і вони за станом здоров’я вже не можуть повернутися на фронт. Всіх їх не спишуть зі служби до закінчення війни, тому вони йдуть працювати в ТЦК. Виходить, військові роздають повістки і стикаються з ненавистю й агресією, хоча заслуговують на геть інше ставлення.
Не знаю, звідки беруться відео, де цивільних запихають на вулиці в буси. Ми не використовуємо такі методи. Зараз записується на бодікамеру все, що відбувається впродовж дня зі співробітником, який розносить повістки. А такі відео в мережі дуже демотивують нас і напружують населення, яке боїться йти у центри комплектації поновлювати військові дані.
Я б хотів навчитися працювати з дронами і піти в ударні групи БПЛА. Підрозділ поки не обрав. Куди хочу, мене не беруть через травму. Мрію, щоб гинуло менше побратимів. Для цього потрібні безпілотники і ті, хто вміє ними керувати. Дрони бережуть життя особового складу. Якщо у нас буде багато БПЛА, ми зможемо відбити ворога з великою кількість їхніх втрат. Суспільству необхідно гуртуватися навколо цієї ідеї.
Сергій Дубов, 43 роки, Маріуполь
Облога
— З 2015 року я служив у Донецькому прикордонному загоні. Всі вісім років провів на лінії розмежування. Поза службою робив вдома, у Маріуполі, ремонт, ходив на рибалку і загалом полюбляв активний відпочинок, проводив час із сім’єю — у мене дружина та троє дітей.
Від 22 лютого 2022 року ми з побратимами були в розташуванні, тому 24-го вранці почули обстріл Маріуполя. Ми відповідали за північно-західну частину міста. До неї бої дійшли через чотири дні, коли Маріуполь взяли в облогу. Нас просто знищували — обстрілювали всім, чим тільки можна.
Нас відвели з позицій у промзону. Ми там два дні відновлювалися, поповнили БК, взяли провізії і повернулися назад. На той момент на тому напрямку вже було багато прикордонників, Нацгвардія зайшла. Усі разом прийняли бій. По нас стріляли з чотирьох танків. Через два дні зі 120 чоловік живими вийшли 50 разом з трьохсотими. Далі виїжджали групами, виконували завдання і поверталися назад на промзону. За весь час облоги Маріуполя ким я тільки не був: і водієм, і розвідником, і снайпером.
У перші дні березня в Маріуполі зник мобільний зв’язок. Я не знав, де моя сім’я
У перші дні березня в місті зник мобільний зв’язок. Я не знав, де моя сім’я. Ми жили на лівому березі, їздив туди шукати їх — тоді ще та частина міста була не повністю окупована. Знайшов, вивіз до центру в укриття неподалік Драмтеатру. Кілька разів заїжджав до них. Ми намагалися возити в укриття цивільним їжу і воду.
24 березня, коли центр вже був окупований, дружина вирішила йти пішки в бік Запоріжжя. Через росію принципово не хотіла евакуйовуватися. Дорогою вони натрапили на бус, який їх і вивіз. Я до останнього не знав, як склалася їхня доля. І це було найважче.
Поранення і полон
На цей момент у місті на повну тривали вуличні бої. Обстрілювали безперервно. 24 березня ми групою переміщувалися від однієї позиції на іншу, коли поруч прилетів снаряд. Мене і ще двох побратимів зачепило сильніше, ще троє мали легші поранення. Потім була евакуація — я певні ділянки навіть ішов без допомоги. Як добралися до Азовсталі, знепритомнів. Отямився — руки вже немає.
Я тоді отримав сильну контузію, уламки діставали з тіла, а очі взагалі не бачили. Згодом ліве око вдалося відновити, праве все ще незряче.
Коли відчув, що рука ампутована, не було дуже сумно. Це не найстрашніше, що могло зі мною статися
На той момент я надивився на смерть. На моїх очах розривало людей. Якось голова товариша в касці відлетіла мені під ноги. Тому коли я відчув, що рука ампутована, мені не було страшно чи дуже сумно — це не найстрашніше, що могло зі мною статися.
Після цього був полон. Нас вивезли до Оленівки. Там 10 днів я просто лежав на бетоні. Згодом поранених перевезли до лікарні в Донецьку. Ставлення там було не як до людей. Наприклад, перев’язки були раз на місяць одним і тим самим бинтом.
29 червня мене обміняли. Про те, що повертаюся додому, я дізнався вже коли вийшов з автобуса. До того було дві невдалі спроби — щось зривалося. Перше, що зробив — зателефонував дружині.
Жити далі
Чотири місяці після обміну провів по госпіталях. Протез знайшов через благодійні організації. Та він нефункціональний — не замінює руку, а тільки маскує. Маю ще один, кращий, але він зламався і я терміново шукаю, де його полагодити до змагань. Щоб отримати якісний і зручний протез, потрібно ставати у чергу — зараз вони розписані на 5 років уперед.
Я відновив заняття спортом ще в полоні — намагався присідати, качати прес. Це давало мені сили. Якщо фізично втомлюєшся, то морально відпочиваєш. Після лікарень я став давати собі більше навантаження. Мене це звільняло від потужного «грузняка», який лишився всередині після всього досвіду війни. Саме спорт став найбільшою частиною моєї реабілітації.
Я втратив у полоні понад 30 кілограмів і здоров’я. Але ось я тут, працюю над собою, загартовую тіло і дух
Після відновлення я повернувся на службу. Зараз охороняю державний кордон у Львівській області.
На United States Air Force Trials 2024 виступатиму у категоріях велоспорту та веслування. Мені участь у такому змаганні дає ще й спільноту — нові знайомства, нові друзі. Ці тренування мобілізують свідомість. Хочеться показувати хлопцям, які повертаються з війни, що все можливо. Потрібно брати себе в руки. Я втратив у полоні понад 30 кілограмів і частину здоров’я, але ось я тут, працюю над собою, загартовую тіло і дух.
Дмитро Терещенко, 20 років, Чернігів
Де знайти зброю?
— Усередині лютого 2022 року я повернувся з-за кордону зі змагань — 11 років професійно займався боксом. Відпочивав, навчався в університеті на фітнес-тренера. 24-го вранці мені зателефонував друг, потім дівчина й повідомили, що почалася повномасштабна війна.
Вперше почув сирену, вийшов на балкон. На вулиці стояли бабусі, хрестилися й обговорювали, що скоро доведеться розраховуватися рублями. Чи то люди зневірилися через стрімкий наступ росії в області, чи піддалися впливу дезінформації.
Все, про що я думав у перші дні — де знайти зброю. Я іноді виїжджав на полігони зі знайомими військовими, вони вчили обходитися з вогнепалом. Спочатку у військкоматі відмовили через вік — мені тоді тільки виповнилося 18 років. Друга спроба була успішною, і я потрапив до 119-ї окремої бригади ТРО як кулеметник.
26 лютого я отримав зброю, а за півгодини ми вирушили на перше завдання
Черга тоді була величезна, було багато жінок — велика їм повага. 26 лютого о 10-й вечора я отримав зброю, а за півгодини ми вирушили на перше завдання. Зачищали ворожі позиції, виставляли спостережні пункти, ходили на штурми. Це тривало два місяці — до повної деокупації Чернігівщини. Потім були навчання: тактика, медицина, картографія, інженерія.
Сонце і «Град»
У грудні 2022-го отримали бойовий наказ на ротацію. Опинилися на Луганщині — напрямок Кремінної. Провоював там три місяці, допоки 13 березня отримав поранення.
Ми виїхали на позиції вночі. Весь день працювали. Погода була чудова — сонечко, сухо. Всі були на позитиві. Ми відпрацювали на зачистці, наша десантура влучила у дві ворожі цілі. Було спокійно. Аж тут почався обстріл. Думаю, це був «Град». Зачепило всіх.
Командир взводу одразу загинув. Командир відділення отримав ампутацію ноги. Я теж не відчував ноги і подивитися як слід не міг. Стояв пил, дим, пацани від контузії кричать, у самого істерика — нічого не розумієш. Та якось вчасно зорієнтувався накласти турнікет. Викликали підмогу.
Пролежав більше десяти годин. Відчував, як з мене витікає кров
Так сталося, що евакуювали всіх, крім мене. Почався масований артобстріл і мене не встигли закинути в медевак. Я пролежав більше десяти годин на зоні евакуації. Зі мною були побратими, які прийшли з інших позицій. Вони наклали ще два турнікети, давали пити. Я почув, що евакуюють мене лише вночі. Не вірив, що виживу, але сподівався.
Всі ці десять годин я прощався з побратимами. Коли на небі з’явилася перша зірка — вже хрипів. Відчував, як з мене витікає кров. Молився і думав про заповіт, який написав завчасно.
Війна на сході дуже відрізнялася від тої, яка була на Чернігівщині. Я побачив дуже багато смертей. Це і наштовхнуло мене у 19 років на ідею написати заповіт: розподілити заощадження, залишити слова вдячності і прощання з мамою і братом.
Ампутація — не вирок
Коли повністю стемніло, за мною приїхала евакуація. Відвезли на стабпункт, далі — до лікарні у Краматорську. Через велику втрату крові нирки відмовляли, я був максимально важким. Встиг записати відеоповідомлення мамі. Сказав, що є погана і хороша новини — мовляв, тепер можна економити на шкарпетках. Вона впала в істерику, але швидко заспокоїлась, зібралася і поїхала у Дніпро — це був наступний пункт, куди мене мали везти.
В лікарні мене підключили до апаратів. Уламки пошматували шлунок, легені, плече. Через те, що аж три турнікети на нозі пробули впродовж десяти годин, її було не врятувати, ампутували. Я просив потім сфотографуватися з нею, але не дозволили.
Усвідомлення того, як змінилося моє життя, прийшло лише коли відійшов від ліків. Після Дніпра повезли до Києва, там зробили кілька реампутацій — різали все вище і вище. Я не міг навіть сидіти, було дуже боляче. Але розумів, що буде протез і ампутація — не вирок.
В Україні протези для такої високої ампутації, як у мене, не ставлять. Тому в серпні я полетів у США. Один з фондів взяв мене під опіку — поставили електробіонічний колінний вузол, провели повну реабілітацію.
Один з найважливіших моментів для мене і всіх військових із важкими пораненнями — це психотерапія. ПТСР — дуже страшна штука, яка може закінчитися суїцидом. Слава Богу, я до такого не дійшов. Але втратив багато друзів, відносини з дівчиною, погіршилося спілкування з мамою. Я відсторонився, бо мені потрібен був час прийняти нове життя.
Спробував себе як модель у США, коли приїхав на протезування. Зустрів людей, які запропонували кілька фотосесій. Планую розвиватися в цьому далі. В Америці до категорії моделей з інвалідністю ставяться лояльно, тому цей бізнес дуже розвинений. В Україні з таким поки туго. Але з фронту повертається все більше військових з інвалідністю і, можливо, це змінить ситуацію.
Коли рани загоїлися, потроху став повертатися до тренувань. Згодом виступив на змаганнях Oceanman Ukraine в Києві у запливі на два кілометри.
Спорт змінює не тільки зовнішньо, але й внутрішньо. Спільнота, яку я знайшов під час підготовки до United States Air Force Trials 2024, дає величезну мотивацію до зрілості і дорослішання. Я змагатимуся у плаванні, веслуванні на тренажері та баскетболі на колісних кріслах.
Сама участь у міжнародних змаганнях — можливість вкотре сказати світу, що в Україні триває війна і нам потрібна допомога й підтримка.
Мені хочеться допомагати своїй країні і надалі. Давати впевненість військовим із пораненнями, що життя на цьому не закінчується.
Нашій країні треба ще багато зростати до інклюзивності і безбарєрності — такої, щоб людям, які віддавали здоров’я на війні, було комфортно тут жити. Сподіваюся, так буде.
Організація участі збірної України у змаганнях United States Air Force Trials 2024 є спільною ініціативою Міністерства у справах ветеранів України, Українського ветеранського фонду, ГО «Повернись живим!», Центру стратегічних комунікацій «Стратком Україна» та ГО «Ігри Інвіктус Україна». Короткі історії усіх учасників збірної читайте за посиланням.