«Хочемо побачити по поверненні додому націю»

38-річний Денис Галушко на позивний «Брат» загинув поблизу Бахмута 8 січня. Киянин, власник ресторанного бізнесу, як волонтер допомагав війську з 2014-го. Пішов на війну добровольцем із повномасштабним вторгненням росії у лютому торік. Бився за столицю у складі добровольчого загону, потім увійшов до ЗСУ. Підрозділ виконував бойові задачі на Харківщині і Донеччині.

«Прийшов мінус, і тепер всі Бахмутом буквально розуміють фразу «вгризатися в землю». Боже, дай мені душевний спокій прийняти те, що не можу змінити. Відвагу – змінити те, що можу. І мудрість – відрізнити одне від другого. Жити нинішнім днем. Радіти кожній миті. Гори у пеклі, наволоч, що прийшла до нас з мечем, від нього і загинете безславно на Богом нам даній землі! Слава Україні!», – написав Денис на своїй сторінці у Фейсбуку напередодні загибелі. 

Чоловік публікував замітки про війну під хештегом #запискидилетантазсу. Ми прочитали їх усі і ділимося деякими у пам’ять про Героя. 

Червень 2022 року, Харків

Справа в тому

Що у мене немає дому

І за правилом доброго тону

Як за правилом доброго ременя

Згадаю, з якого я племені…

У кожного, кому повезло і узкій мір не зніс той будинок чи не окупував, є домівка, хата. Але в нас зараз немає дому. Ми, військові, воїни та дилетанти ЗСУ, вештаємося містами, селами, вулицями, промзонами. Аби вигнати погань, що вперлася в наш дім без запрошення і вже 9-й рік не полишає спроб забрати в нас той дім повністю. От і пісня ця стала для мене як гімн, заклик до себе.

Я боронив Київ зі зрозумілих причин. Це моє рідне місто. А потім Харків і села навколо, а тепер Донеччина. Іноді сам питаєш, навіщо це все і що я роблю саме тут? А все просто. Справа в тому, що у мене немає дому. Мій дім – це соборна Україна! Мій Київ, мій Макарів, мій Харків, моє Шестакове, Кутузівка, моя Донеччина!

Липень 2022 року, Вуглегірська ТЕС

Пам’яті всіх, хто був поруч і хто не повернувся, мені новому на згадку.

Мій батько любив казати мені, аби не повторював його помилки. Я заперечував, що вони можуть бути за змістом однакові, але обставини різні. Ти не завжди маєш змогу помітити на своєму шляху, що зараз станеться саме те, про що тобі розповідали. Мушу визнати: скорше, мені не хотілося в деяких випадках більше думати над рішеннями, які вели на хибний шлях.

Зараз «сусід» повторює помилки, котрі робив багато разів за сотні років щодо нашої нації. Я сподіваюся, що ми подорослішали і не повторимо своїх. Що ми почали цікавитися власною історією, читати українських авторів, слухати нашу музику, говорити рідною мовою. Аби не дати повторити ворогові все те, що з нами вже було. Я так роблю, немає шляху назад. 

Моя стрічка в Фейсбуку – це майже суцільний некролог. Я допомогав нашому війську і державі всі 8 з гаком років війни, від самого Майдану. І майже половини тих, хто мене знав, вже немає. Лишилися самі голоси в повідомленнях телефону. 

Перемоги на полі бою буде недостатньо. Ми маємо почати думати українською, думати як українці

Нам варто зрозуміти: для повалення імперських ідей, розум має поєднатися з силою духу. Нашої перемоги на полі бою буде недостатньо. Ми маємо перемогти власну слабкість і почати думати українською, думати як українці.

Ідея національного спротиву й ідентичності має бути сильнішою за страх смерті. Я не боюся вмерти навіть із думкою, що ви все знов просрете, обравши собі не той політичний вектор чи знайшовши собі замість свободи якогось чергового божка. Тому що впевнений: саме в цей час, поки ми боремся, народжуються ті, хто буде цвітом нації, хто відродить нашу понівечену землю, бо сучасні герої в цієї нації вже є. Моя совість буде чиста перед собою і тими, хто був поруч в ці важкі роки. 

Ми пишемо з вами історію світу, нашого маленького світу, кожної окремої української родини. 

Червень 2022 року, Бахмут, Донеччина

– Іді сюда! Падайді сюда, я тебе гаварю! Ето все із-за вас, пі***аси! Штоб ви сдохли!

   П’яна жінка продовжувала «вітати» нас. Ми тихо і спокійно їли морозиво, не реагуючи. Розум уже броньований від цих реакцій на нашу присутність, він не сприймає слів, знає тільки дію.

Можна говорити, що на Донбасі не всі такі, але я і не узагальнюю. Просто попереджаю військових, які вирушають туди вперше: більшість тих, хто не поїхав в евакуацію, чекають на тих, хто іде змішувати їх із власним гівном і кров’ю. Вони все життя мріяли про «діди воєвалі» і «можем повторіть». Я усвідомив це ще до 2014-го. Та сама ідеологія, пропаганда, люди, що роками жили в концтаборі і будували навколо себе мури від цивілізованого світу під назвою «ссср», і досі там у переважній більшості.

Донбас – ірраціональний. Він емоційний, на характері, «пацанячий». Не хоче робити висновки і визнавати помилки

Є тільки одне але – люди з того регіону, які воюють пліч-о-пліч із нами і перебралися на підконтрольні нам території. Уявити рівень їх трагедії та знайти спільну мову з ними теж складно, хоч ми і по одну сторону барикад. Дехто ненавидить нас за те, що ми їх тоді кинули – цю думку я чув не раз від переселенців. Можна знайти купу раціональних пояснень, чому так відбулося. Але Донбас – ірраціональний. Він емоційний, на характері, але без принципів цивілізованого життя. Він такий «пацанячий», безглуздий і не хоче робити висновки, планувати і думати, визнавати помилки.

Чим більше я пірнаю в цю «глибину», на дно, тим більше розумію, що кожна історія життя тут дуже складна і тонка річ, як й історія нашої країни, яку ми пишемо зараз наново. Тільки прошу не плутати це з «нєвсєтакоднозначно». Повірте, в нас все дуже тут однозначно. Кожен знає, що він на священній війні проти вселенського зла, з яким можна порівняти тільки минулі режими нацизму і комунізму.

Рашизм і його імперські шизоїдні прихильники всі будуть напи**овані, культура їх забута, маніакальна тяга до відбудови червоного концтабору похована з ними в одному маленькому чорному мішку.

Серпень 2022-го, Піски, Донеччина

Я пропускаю фейсбучні війни, поки вони не дістаються до найвіддаленіших куточків нашої оборони і боротьби. Не шановні зрадо***и, замажте свої пи**аки, будь-ласка!

Класно, коли громадські активісти підняли хайп і в Вищу раду правосуддя пройшли адекватні люди. Не класно, коли тут розказують, як розвалили армію і як треба воювати, або які в нас негаразди між керівництвом армії і президентом. Я досі зустрічаю у декого, що на нашій території вирішують стосунки «капіталістічєскій запад» і ерефія, а ми такі бубочки, заручники цього становища! 

При тому займаючись бізнесом, підприємництвом, маючи певний статус у суспільстві, просто розказують «як» і нічого не роблять «щоб». А треба діяти. Це складніше, ніж кинути гівна на вентилятор: «розікрали гроші, гинуть наші хлопчики». Гинуть тут не тільки хлопчики, а і комбриги. Бо війна.

Знайди тему, заглибся і копай її. Дій. Нам зараз потрібні локомотиви, а не вагончики

Якщо хочеш бути дієвим, знайди тему, заглибся і копай її, дій – суди, заяви з фактами, клопотаннями, запитами, пошуком, приватні розслідування. Ми повернемось і допоможемо. Але як тільки ви їм про таке скажете, вони ввімкнуть задню. Тоді паліть мости і шліть їх на хер зі свого життя. Нам зараз потрібні локомотиви, а не вагончики: «а що я? а хто я? а как я?» Резонанс має бути з фактами, метою і кінцевим результатом.

Ми хочемо побачити по поверненні додому націю. Вона народжується саме завдяки нашим з вами зусиллям у важкій праці і боротьбі. 

Випийте за мене хтось безалкогольний мохіто на літньому майданчику в кафе і вдихніть на повні груди. Відчуваєте? Це свобода, за неї варто боротись. 

Вересень 2022 року, Бахмут

Ми постійно рухаємося, змінюємо позицію, шукаємо нові, двіжуємо. Ми звикли вже майже до всього. Немає болю, немає страху, немає сил фіксувати щось зайве. Тільки робота, яка полягає в тому, щоб знищити ворога і вберегти своє життя. 

Нам тут немає часу займатись цивільними. Нещодавно я прочитав статтю, як «хлопчик в Бахмуті був евакуйований поліцейськими, які ризикували своїм життям, рятуючи його після того, як 152-мм снаряд вбив його батьків». «Ризикували» –  мені це слово різонуло внутрішньо. До поліцейських без претензій. Тут приходи 24/7, місто давно вже примара, майже нічого не працює. Деякі будинки готують по черзі на вогнищі чи буржуйці у підвалі, щоб не вбило, а сидять у квартирах. Де логіка?

Єдине до чого не можемо звикнути – це діти.

Я: автомат, 8-магазинів АК, кевларовий шолом, бронежилет, розгрузка, гранати, такмед, мультитул, ніж, ліхтар, хавка, турнікети, рація, додаткові бокові пакети броні. Так треба – я військовий, я на війні і не один, нас мінімум двоє або група. 

Троє дітей на велосипедах катаються біля промки, яку нещодавно звільнили. На іншому краю вулиці 120-мм влучанням в город вбило чоловіка

Поруч троє дітей просто в штанцях і куртках на велосипедах катаються. На краю Бахмута, біля тої промки, яку нещодавно звільнили. На іншому краю вулиці, поки ми дійшли до точки нашого слідування, 120-мм влучанням в город вбило чоловіка, а його доньку забрали військові медики.

«Місто-привид, гуманітарна катастрофа» – це просто пафосні слова для чергового депутата-довбо***а, який приїде фоткатися на в’їзді з табличкою «Бахмут», коли ми просунемося далі. Але чи можна ще буде тоді врятувати цих дітей? 

Я військовий. Не Червоний хрест, не рятівник року, не супермен, не гуманітарна місія, не ЮНІСЕФ. Їх батьки довбодятли, а ці діти заручники. Вони ні в чому не винні, не кидайте їх напризволяще. Це відбувається не тільки в Бахмуті, а по всій лінії зіткнення. Поки ти не тут, не розумієш масштаб катастрофи. Без них у нас немає майбутнього. Ми наче їх зрадили. 

На фото – школа, а в центрі встояла стіна з написом «Добро…». Робіть добро. Кричіть, зверніть увагу на цю проблему, а нам, вибачте, воювати треба.

13 листопада

Військова кампанія 2022 року завершується поверненням Херсону. Місто, громадяни, які чинили опір, герої, зустріли своїх визволителів та без світла і води намагаються їх нагодувати і пригостити. Неймовірні почуття єдності народу та війська.

Об Піски ворог зламав свої плани і сподівання на хоч який успіх у війні

Піски були форпостом, об який ворог зламав всі свої плани і марні сподівання на хоч який успіх у цій війні. Точка неповернення і вклад у початок контрнаступу нашого війська цього літа. 

Бахмут дав змогу стримати ворога і нанести йому ще більш нищівного удару. Могила тисяч чмобиків, кадирівців і вагнерівців. Безглузда різанина. М’ясорубка, факти якої згодом відкриються для московії, і навіть загальна біомаса населення буде у шоці.

Іде зима. Вона буде безжальною для нашого ворога. Дасть змогу нам перегрупуватися, зібратися перед рішучими діями наступної весняної кампанії 2023-го. Ще більше деморалізувати і кінцево придушити будь-які спроби ворога залишити собі хоч найменший шмат української землі. 

Підтримуйте своїх, один одного. Зима буде, і тільки від нас залежить якою саме.

10 грудня 2022 року

Бахмут за годину до світанку. Цей сигнал означає «завмерти» – припинити будь-які рухи. Не йти, не розмовляти, навіть не крутити головою у пошуках укриття. Це означає, що небезпека просто поруч.

У Бахмуті – на позиціях піхоти, в полях і посадках та на околицях міста, в невеликих селах навколо – небезпека поруч. На відстані 30, 15, 10 метрів, витягнутої руки, ідуть жорстокі ближні бої, штурми позицій нашої піхоти не закінчуються ні вдень, ні вночі.

Коли ти цілий день на позиції на стрьомі або відбиваєш атаки, нерви натягнуті, як струна, 24/7. Постійна артилерійська баталія. Кулемет не замовкає протягом дня, тільки на зміну лєнти. АГС, гранати, вибухи. Крики в рацію, крики в окопі. Дощ, холодний вітер, мокрі речі додають декілька кг, штани сповзають, кілограми глини на берцях. Ніч. Ти не засинаєш, а тебе вирубає несвідомо, просто хоп – і темрява.

Ворог обрав тактику, яка дає малий результат, хоча і великими втратами. Продовжують повзти вночі. 10-15 бойовиків, розбиті на малі групи, підходять на мінімальні відстані, з підтримкою АГС для ще більшого скорочення дистанції. Вони беруть клаптик землі. Закріплюються вночі. Їх знову вибивають вдень, вони знову повзуть вночі.

У м’яса доволі проста мотивація: або вони зайдуть на наші позиції і змусять нас відійти на вигідніші, або їх вб’ють свої ж. «Ні шагу назад!» – цей наказ цілком зараз в дії у ПВК «Вагнера». Вони самі називають свої ж штурмові підрозділи «аднаразовиє».

Але ворог забезпечує свій особовий склад тепловізорами, приборами нічного бачення, снайперів – нічними прицілами, аеророзвідкою з тепловізорами. Їх волонтерські організації працюють на повних обертах. Вони відчувають запах власної крові, як звір загнаний у кут.

Короткий день з 7:08 до 15:32. Жижка, туман, дощ, холод. Це грає проти тебе, коли ти в обороні. Але в наступі всі ці фактори можуть зіграти тобі на руку.

За кожним сухим зведенням на ранок, що «ворог атакував наші позиції, але не мав успіху» я бачу ціну цим словам, написаним кров’ю моїх побратимів і посестер

На всій лінії фронту, на найгарячіших напрямках, треба забезпечити наших хлопців всіма необхідними засобами нічного спостереження, розвідки та нічної оптики для виявлення і ліквідації ворога. 

За кожним новим сухим зведенням на ранок, що «ворог атакував наші позиції, але не мав успіху» я бачу ціну цим словам, написаним кров’ю моїх побратимів і посестер. 

31 грудня 2022 року

Ми рухались Бахмутом, заїхали на позицію подивитися, чи вона ціла. Все добре, зупинилися поміж домів: «Мітя, посигналь їм». 

Місцеві старі з радістю підбігли до авто. Думаю, єдиною темою обговорення на сьогодні в них було святкування Нового року серед руїн у підвалі. Поки вони чапали з іншого кінця вулиці до нашої машини, ми оглянули місцевість і околиці: все ціле, на днях можна виходити і працювати. 

Старі зраділи, як діти. Старші люди стають з віком сентиментальними. Ви можете це помітити по своїм батькам. Так і тут. Цим двом старикам цілий зам мера довірила налагоджувати і роздавати гуманітарну допомогу серед мешканців, і вони з усією відповідальністю взялися за справу. Громада майже в 50 людей, є діти. 

Ми не гуманітарка, ми військові. Просто я знав, що зустрінемо тут людей. А вони не знали. Ми як новорічний сюрприз, привезли солодке і шкарпетки, трохи дали термух. Вони провели нас словами «Ї…ште етіх п….ов! І берегите себя».

Тиша на війні – завжди моторошна. Від неї не знаєш чого очікувати

Їдемо далі. В Бахмуті тихо, відносно тихо – приходів по місту мало і вони десь далеко на пагорбах, на околицях. Від тої тиші понівечене і спустошене місто набуває ще мерзеннішого вигляду. Війна, постріли, палаючі скелети будинків зі знесеними від вибухів дахами – це смерть, але і вона дає динаміку, в якій тобі вже якось спокійніше. А тиша на війні – завжди моторошна. Від неї не знаєш чого очікувати. 

Хлопці з точки евакуації пітвердили: другий день тихо. Вчора був обмін полоненими, ми менше стріляли, вони менше огризалися, штурмових дій не було. 

Ми на штабі однієї з бригад на найгарячішому з напрямків оборони Бахмута. Екрани, трансляції бою в реальному часі. Ілюзія відносної тиші розвіюється, як цигарковий дим.  Всі напружені, іде координація дій. Комбат, його зам, всі в полі під Бахмутом. Комбриг передає: перевести вогонь артилерії на інший напрямок. Ти бачиш тільки екран, де знімають «кіно» про війну. Герої, за яких вболіваєш, на жаль, гинуть у реальності. А ворог – просто точка на екрані, яку варто знищити. 

Я забираю необхідні дані і вшиваюся. На мене ніхто не звертає уваги, іде бій, а мене на поверхні чекає машина і туди теж може прилетіти. 

Двигун Хамві не глушать, щоб в евакуаційній капсулі з холодної броні було тепло. Поранених туди завантажують майже голими. Важких повезуть до Дніпра

На точці евакуації дали медикаментів, їм не потрібних. «Академік» просив передати їх далі по Бахмуту в стабілізаційний центр. А він переповнений ліками, вивантажувати нема де – все є. То повезли далі під Бахмут у ще один стабцентр. У дворі стоять машини евакуації. На Хамві повезуть п’ятьох далі на Краматорськ, потім важких – до Дніпра. Двигун не глушать, щоб в евакуаційній капсулі з холодної броні було тепло, адже поранених туди завантажують майже голими.  

Я забіг швидко всередину, бо не хотів, щоб наша машина довго стояла на парковці евакуації. Мене зупинило смердюче гниле повітря. Воно було ледь чутне, але цього достатньо, щоб свідомість підняла всі спогади за минулий рік. Ви були в морзі влітку? Ви були в морзі влітку під час війни? А в полі? В якому штиль без вітру, чорні людські трупи та дохла скотина… 

Бачу офіцера, лікаря, доповів за ліки, просять чекати. Коридором на мене несуться ноші на колесах. Перший важкий пішов у Хамві, загорнутий у золоту термоковдру, наче новорічний подарунок. І так, наче новорічний подарунок, не інакше – ледь дихає, в крові і з трубками, але з відкритими очима, не в мішку. Це вже чудо. Він дихає.  

Я вихожу на вулицю, щоб не заважати. До мене підходить водій одного з еваків, він навіть не вітається, не представляється. А просто починає: «А цього зараз на Крам повезуть, може, далі на Дніпро. Дійсно важкий, а в мене вчора…» Я мовчу. Знаєте, це так буденно для цього водія. Він без вихідних по напрямку Бахмут і весь його екіпаж також, а лікарі захриплі катають на колесах ліжка туди-сюди навіть без слів. Кому він ще виговориться, кому? Йому то треба, просто щоб не й**нутися мізками кінцево. 

Я стою мовчу. Йому достатньо, що я просто періодично дивлюся в очі. Він закінчив, вивозять чергового пораненого, просять допомоги, він побіг. Згодом, підійшов до мене, коли ми з лікарем вже вивантажували машину:

– О, шкарпетки! А можна я візьму, а то хлопців привозять всіх у крові, речі зрізають, потім хоч шкарпетки теплі будуть…

Речі набувають тут інших цінностей. Одні стають такими дріб’язковими, а деякі дрібниці – дуже важливими.

Ми вийшли з Бахмута. Сьогодні не працювали, мали вільний час. 16:30 ми на базі, сьогодні 31.12. Кінець зв’язку.