«Тата немає, бо для нього війна ще триває». Історія родини, яка на «Азовсталі» пережила облогу Маріуполя 

Героїчна оборона Маріуполя тривала 86 днів. 20 травня 2022 року наші військові змушені були вийти в полон за наказом вищого командування. Близько 2,5 тисяч українських захисників, які на території металургійного комбінату «Азовсталь» до останнього боролися проти російської навали, опинилися  у ворожому полоні. 

На початку травня із заводу вивели цивільних, які в  бункерах переховувалися від російських обстрілів. Серед цих людей була й Анастасія Міхільова з чотирирічним сином Іваном, яких на «Азовсталь» привіз глава сімейства Андрій — військовослужбовець 12-ї бригади «Азов» Національної гвардії України.

Журналістка «Повернись живим» розповідає історію родини, яка пережила облогу Маріуполя, фільтрацію та полон батька.

Щасливе життя

Андрій «Джуліан» Міхільов познайомився з майбутньою дружиною Анастасією 2014 року в додатку для знайомств. Тоді йому було 24 роки, їй — 18. Андрій не одразу зізнався, що він військовий. Пара довго переписувалась, обмінювалась фотографіями. Врешті хлопець призначив побачення. Коли побачив Анастасію, одразу зрозумів: вона — та сама. 

І вже тоді розповів, що він —  офіцер, родом із Харкова, навчався в Академії внутрішніх військ, у Донецьк 2011 року потрапив за розподілом.  У квітні 2014-го російські загарбники, які на той час уже окупували Крим, зайшли в Донецьк. Українські військові підірвали склади і виїхали до Маріуполя. Настя після розповіді ще більше зацікавилася Андрієм — він відрізнявся від її однолітків.

Пара одружилася. За три роки в них народився син Іван. Згодом придбали будинок на березі Азовського моря, в Приморському районі. Було щасливе сімейне життя: він — військовий, вона — аптекарка, син ходить до дитсадка. З часом Андрій вирішив піти зі служби, мріяв, як поїде до Китаю. У лютому 2022 року почав проходити обхідний лист. 2 березня мав стати останнім днем перебування чоловіка у війську.

Відео інтерв’ю з Андрієм дивіться на каналі «Повернись живим» на YouTube:

Кохана, війна

В ніч на 24 лютого 2022-го Андрієві не спалося. Він вийшов на кухню, заварив чай, сів гортати стрічку в соцмережах. Натрапив на відеозвернення путіна, де той оголошує так звану сво. Відео перервав телефонний дзвінок, Андрія терміново викликали у військову частину. 

За пару годин у Насті задзвонив телефон, на екрані висвітилось «Коханий»: «Збирайте речі та їдьте до бабусі у центр». Після переїзду Настя пішла на роботу, але за кілька годин поряд з аптекою прогримів вибух. Жінка зачинила аптеку й повернулася до сина.

Я пояснювала, що є погані солдати, а є добрі. І в тата солдати хороші.

«Коли все почалося, я спочатку намагалася придумати Вані гру — розповідала, що то стріляють зеленоголові монстри з його улюбленого мультика. Він не міг зрозуміти: якщо монстри погані, то чому тато ходить у подібній формі? Я пояснювала, що є погані солдати, а є добрі. І в тата солдати хороші», — згадує Анастасія.

Андрій був заступником командира з тилового забезпечення, тому в перші два дні російського масованого вторгнення видавав форму та спорядження резервістам, які прибували на службу за екстреним викликом. На третій день командування наказало всім перебратися на «Азовсталь». Ситуація в місті погіршувалася. Андрій узяв до рук зброю й пішов виконувати бойові завдання. Інколи забігав провідати сім’ю, проте бачитися виходило рідко.

Спочатку здавалося, що «постріляють і підуть», треба лише трохи почекати і родина повернеться додому. Але з кожним днем ситуація в місті загострювалася: зник мобільний зв’язок та інтернет, згодом відключили світло, газ і воду. Анастасії з сином доводилося готувати їжу надворі, спати під старою шубою — щоб було хоч трохи тепліше. 

Окрім Анастасії та Івана, у двокімнатній квартирі бабусі зібралися семеро їхніх родичів, зокрема ще двоє дітей — семирічна сестра жінки та 15-річний двоюрідний брат.  Запаси їжі та води швидко танули.

Врешті 9 березня прийшов Андрій і сказав, що всі мають евакуюватися в бункер на «Азовсталі», бо інакше не виживуть. Так Настя й Іван разом з іншими цивільними потрапили в укриття на завод.  

Бункер

«Цивільний бункер — це окрема історія. Ми якось пішли розвідувати територію і випадково натрапили на цивільних, які переховувалися на «Азовсталі». Почали їм допомагати: приносили воду, пальне для генератора та їжу. Я розумів, що моя сім’я довго не проживе в багатоповерхівці в центрі міста. На той час уже були щільні обстріли. Не сьогодні, так завтра в будинок прилетіло б. Тому домовився з цими мешканцями бункера, щоб вони організували місця ще для дев’ятьох осіб», — згадує Андрій, позивний  «Джуліан».

Спати в бункері доводилося на дерев’яних піддонах. Подушкою, матрацом і ковдрою слугувала купа одягу. Загалом в укритті жили 42 людини, восьмеро з яких — діти. 

Цей бункер готували задовго до наступу російських військ на Маріуполь у 2022-му. Крім кімнаток із лежаками з піддонів, там було приміщення для зберігання води, вентиляційна кімната, яку використовували, зокрема, і як ігрову, склад з їжею, туалет.

Їжу шукали в розбомблених магазинах та на складах, готували надворі на багатті. Все, що вдавалося «вполювати», потрапляло на спільний стіл. Раз на день у меню був суп — у 9-літрову каструлю води кидали якусь крупу та банку тушонки. 

«Якщо були цукерки чи щось солодке — віддавали лише дітям. Доходило до того, що одну цукерку різали на шматочки, щоб усім вистачило. Памʼятаю, знайшли якось двоє зморщених яблук — поділили їх на дольки і роздали малечі. Ми навіть конкурси на найкращий малюнок проводили. Були й призи у вигляді галетного печива. Для дітей це було святом», — говорить Анастасія.

Зустріч перед розлукою

Оскільки Андрій — військовий, він не міг жити разом із сім’єю, але іноді приходив у гості та приносив борошно чи консерви: прив’язував мішечок із харчами до бронежилета й біг годину під обстрілами до своїх. Це був єдиний спосіб підтримувати зв’язок.

«Я забігав на п’ять хвилин, не більше. І це не була зустріч чоловіка і дружини. Цивільні знали, що в бункері, де сиділо командування, був інтернет, — пояснює Андрій. — Тому, як тільки я заходив до своїх, всі мешканці укриття починали розпитувати про новини і просити передати звістку їхнім рідним».

Щодня роботи для Андрія ставало дедалі більше. Оскільки він добре знав місто, його з побратимами спочатку відправили патрулювати вулиці, підвозити провізію бійцям на позиції та цивільним, які ховалися в укриттях. Через тиждень він вже почав отримувати бойові завдання.

«Нас було десять людей у підрозділі. Перший час ми чергували на спостережному пункті на заводі, потім отримали команду на виїзд — треба було підсилити хлопців на лівому березі міста», — розповідає Андрій.

6 квітня Анастасія побачила Андрія востаннє перед довгими місяцями розлуки. Він сказав, що невдовзі вивезе сім’ю в безпечне місце, але в домовлений час не прийшов. Зате у бункер завітав інший військовий і сказав, що цивільним треба перебратися в інше місце, адже тут робитимуть ще один військовий шпиталь. Переселялися вночі, коли обстріли були не настільки потужними. 

Серед військових, які допомагали переносити речі, Анастасія впізнала побратима чоловіка. Той пообіцяв дізнатися, що з Андрієм. І за кілька днів приніс від чоловіка записку. Виявилося, Андрій у шпиталі, поранений.

«Записка, датована 19 квітня, починалася із «Зірочко» — це ніби кодове слово, — згадує Анастасія. — Якби його не було, я, може, і не повірила б. Подумала б, що мене просто заспокоюють і записку написав хтось інший. Зірочка. Мене так мама змалку називає. Він про це знав і теж так лагідно називав. Написав, що з ним усе гаразд, і, як тільки зможе, одразу до нас повернеться». 

Поранення

У ніч на 12 квітня «Джуліан» обороняв позиції на лівому березі Маріуполя, поблизу трамвайного депо. Ворог стріляв по наших військових із підствольного гранатомета. Один снаряд розірвався в напівзруйнованому МАФі, біля якого стояв Андрій. Уламки влучили йому в плече і наскрізь пробили стегно. 

«Азовці» евакуйовували всі поранених і вбитих, хоч би як важко це було.

Побратими надали першу допомогу, відтягнули у приватний сектор поблизу та поклали в перший-ліпший підвал чекати на евакуацію. У підвалі від обстрілів ховалися цивільні, які піклувалися про Андрія. Підмога прийшла за чотири години.

«Коли бій стих, я почув чиїсь кроки. Сказав людям, що якщо це росіяни, не треба мене ховати, нехай забирають. Виявилося, це наші «азовці». Забрали й відвезли мене в шпиталь на завод», — згадує чоловік.

На той момент потік поранених вже був такий великий, що на медичну допомогу Андрієві довелося чекати ще чотири години. Військові прибували з набагато важчими пораненями і потребували негайних операцій. 

«Для оборонців Маріуполя справою честі було забрати з поля бою пораненого побратима. На той момент я не був у батальйоні «Азов», хоча служив у 12-й бригаді, до складу якої він входив, — розповідає «Джуліан». — Найбільше мене вразило — і це причина, чому я після полону повернувся до цієї бригади, —  «азовці» евакуйовували всіх поранених і вбитих, хоч би як важко це було. Були випадки, коли поранені витягували тіла загиблих. І на фоні, коли ворог не рахує своїх втрат, кидає помирати своїх солдатів, яких можна було б врятувати, порятунок наших військових виглядав особливо героїчним».

Усі думки Андрія були про родину: що тепер буде з ними? Під час останньої зустрічі він наказав Насті не погоджуватися на евакуацію без його дозволу. Мовляв, вона — дружина офіцера, тому не зможе пройти російську фільтрацію. Вже у шпиталі він почув, що розпочалася евакуація цивільних, проте знав, що Настя його послухає. Але тепер, коли він не може вивезти сім’ю самотужки, цей факт не виглядав обнадійливо. 

За кілька днів після того, як Андрій відправив дружині записку, колега приніс відповідь: «Тату, ми тебе любимо і чекаємо! Твій син Іван». Це був перший в житті чотирирічного Вані лист. За місяць, що він провів на «Азовсталі», хлопець навчився писати. 

Евакуація

Останніх цивільних, серед яких були і Анастасія із сином, з «Азовсталі» евакуйовували 6 травня. До цього в бункері багато разів говорили про «зелені коридори», але росіяни щоразу зривали евакуації, відкриваючи вогонь по колонах. Цього разу евакуацію проводив Червоний Хрест. Коли люди вийшли з-під землі й нарешті побачили при денному світлі завод — усе навколо було в руїнах.

Українські військові, які супроводжували цивільних до точки евакуації, попередили, що Анастасії доведеться пройти фільтрацію, але вона не має розповідати, що її чоловік — військовий. Жінка налаштувала сина говорити, що батько пішов у море і ловить рибу.

Із прохідної «Азовсталі» жінку й дитину забрали до Безіменного — села на Донеччині на березі Азовського моря. Привели в намет і обшукали речі.  Забрали телефон, зняли відбитки пальців та змусили роздягтися — шукали татуювання та характерні для користування зброєю мозолі. 

Потім був допит. Його проводили п’ятеро людей у формі й один у цивільному. Останній, як згодом виявилося, співробітник «ФСБ ДНР». Питали про те, як Анастасія потрапила на завод, хто її туди привів. Жінка відповіла, що приїхала разом із сусідами. 

«Коли писала пояснювальну, до намету увійшов солдат і почав показувати на своєму телефоні фотографії мого чоловіка у формі з іншими військовими. У мене цього знімка не було. Я й досі не знаю, звідки взялося це фото. Він спитав, чи це, випадково, не мій чоловік. Відповіла, що ні. Я чітко дотримувалася історії, що мій чоловік у морі, в рейсі, і не знаю, де він зараз перебуває. Потім росіянин перегорнув фотографію — і на наступній світлині мій чоловік тримав Ваню, сидячи в нас у залі на дивані, у звичайному одязі. Солдат спитав, чи це теж не він. Тоді довелося зізнатися», — пояснює жінка.

Родичів Анастасії відпустили в намети для відпочинку, її з сином залишили мерзнути біля «кабінету для допитів» — мовляв, до неї ще є запитання. Під вечір вона благала, щоб Ваню віддали бабусі. Окупанти погодилися.

Друга частина допиту почалася о шостій вечора. Жінку запитували про локації, де міг стояти її чоловік, його колег, номер військової частини. Казали: «Якщо не даси повну інформацію — хоча б якусь корисну — залишишся тут, і ми тебе не відпустимо». 

«Вони стукали по столу, кричали, ображали, лаялися. Стояли й обговорювали мене, за волосся чіпали, казали: «А що ж у тебе таке волосся чисте, ніби й не сиділа в бункері». Питали, як ставлюся до президента й до того, що в Україні нацисти. Я там і плакала, і просила дати мені спокій, бо я нічого не знаю», — згадує Анастасія. 

Потім жінку переконували лишитися в Донецьку, не їхати на підконтрольну Україні територію. Погрожували, що із Запоріжжям, куди евакуювали цивільних із Маріуполя, зроблять те саме, що і з її рідним містом. Поливали брудом Андрія, казали, що він підставив її та сина. 

Допит завершився після опівночі. Через дві доби волонтери Червоного Хреста автобусами вивезли евакуйованих до Запоріжжя. Тепер Анастасія та Іван були в безпеці. 

«Коли ми вийшли у Запоріжжі, я запропонувала синові сходити по морозиво. А він: «Мамо, а що, війна закінчилася, чому не стріляють?» Кажу, що закінчилася. І одразу наступне запитання: «А чому тата немає? Війна ж закінчилася, чому він не з нами?». Кажу: «Тата немає, тому що для нього війна ще не закінчилася».

Полон

Андрій чув про спроби евакуації цивільних і про обстріли колони, але не знав, чи вдалося вийти живими його родині. А якщо так, то чи не розстріляли їх росіяни по дорозі, чи не забрали в полон? 

16 травня до шпиталю прийшов Денис «Редіс» Прокопенко — командир полку (зараз бригади — ред.) «Азов» та гарнізону Маріуполя. Він оголосив бійцям, що дуже пишається тим, що мав честь командувати такими воїнами. Проте запас ліків закінчився й підтримувати далі важкопоранених неможливо. Тому задля збереження особового складу вище командування наказує припинити оборону Маріуполя. 17 травня Андрій разом з іншими пораненими вийшов із «Азовсталі».

«Нас повезли до колонії в Оленівці. Пам’ятаю перший прийом їжі. На заводі ми їли по пластиковому стаканчику каші в день. А в Оленівці був хліб, якого я не бачив два місяці. Однак умови там були такі, щоб ми просто існували», — згадує «Джуліан».

Полон для мене закінчиться, коли останній хлопець або дівчина, що разом зі мною обороняли Маріуполь, повернеться додому.

 Допитів було багато. Приховувати загальну інформацію вже не було сенсу — усі підрозділи вийшли з Маріуполя й дані про розташування військ нікому не могли зашкодити. Щоправда, росіяни активно намагалися приписати свої воєнні злочини проти цивільного населення українським солдатам.

«Ви питаєте, чи мене катували. Так, катували. Я не хочу говорити про подробиці, бо бували випадки, коли після таких інтерв’ю тих хлопців, що залишаються в полоні, починають катувати з новою силою. Виходить, полон для мене остаточно закінчиться, коли останній хлопець або дівчина, що разом зі мною обороняли Маріуполь, повернеться додому».

Питали про різне: чи наказувало командування займати цивільні об’єкти, чи були поблизу позицій, де перебував Андрій, укриття з цивільними. Потім проводили політичні дебати про «бандерівців», вмикали пропагандистські ролики на YouTube, намагалися переконати військового визнати, що його командування — злочинці, які підставили своїх солдатів.

Згодом комусь із полонених вдалося вийти на зв’язок із родичами на підконтрольній Україні території. Тоді Андрію передали, що всі дев’ятеро членів його родини, які були на «Азовсталі», виїхали до Запоріжжя й нині перебувають на заході країни. «Джуліану» стало спокійніше.

«Це болюча тема для маріупольців, бо далеко не всім так пощастило. 16 березня, коли росіяни скинули на Маріупольський драмтеатр дві авіабомби, я стояв на спостережному пункті і бачив все на власні очі.  Це було вперше, коли військовий літак пролетів повз «Азовсталь» і нічого не скинув. Усі, хто тоді стояв на СП, зрозуміли, куди саме вони цілилися. Дуже багато смертей було. Мені сильно пощастило, що всі мої вижили», — згадує Андрій.

53 тіла побратимів

Полонених залучали до робіт з облаштування колонії. Так, наприкінці липня одним із завдань було перенести вагончик, де сиділи охоронці, на 250 метрів далі від бараків. Того ж дня росіяни переселили в один із бараків для полонених кількадесят «азовців», яких до цього утримували в різних місцях на території колонії. 

Наступного дня, 28 липня, після відбою, о 22:00, дехто з полонених вийшов посидіти у внутрішньому дворику. Стояла сильна спека, тож надворі було значно краще, ніж у бараках із металевим дахом, що за день сильно нагрівався. Вийти з таких двориків за територію колонії було неможливо, тому охоронці не патрулювали їх постійно.

Приблизно через годину Андрій почув залп артилерії, а потім пролунав гучний вибух. 

«Це не було схоже на прильот, радше на якийсь вакуумний розрив, ніби щось здетонувало. Охоронці почали заганяти всіх назад у бараки. До ранку виходити з камер не дозволяли. В туалет можна було ходити тільки поодинці, не дивлячись у бік тих бараків, де стався вибух», — згадує «Джуліан». 

Я бачив фрагменти матраців, на яких відбилися татуювання загиблих.

Наступного ранку Андрія та його побратимів забрали розгрібати завали.

«Із 53 тіл упізнати можна було тільки трьох. Це були ті, хто вибігав після вибуху на вулицю. Їх добивали охоронці, ми чули вночі автоматний залп. Решта тіл були повністю згорілі. Навіть не розрізнити — чоловік це, чи жінка. Мене вразило, що тіла були в різних позах: хтось хапався за перила ліжка, хтось ховався від вогню. Наскільки висока там була температура горіння, важко уявити. Я бачив фрагменти матраців, на яких відбилися татуювання загиблих: фарба закипала просто в шкірі й виходила на поверхню», — згадує Андрій. 

В якийсь момент полонених, які розбирали завали, вивели з приміщення і вишикували поряд зі згорілим бараком. У приміщення зайшли кілька людей у російській військовій формі з трьома ящиками. За ними зайшли кілька людей з камерами. Через годину відвідувачі вийшли у зворотньому порядку. Того ж дня у російських пропагандистських медіа показали сюжет про уламки ракети M142 HIMARS, які нібито виявили на місці трагедії.

«Якби це був HIMARS, були б сильні руйнування. А їх на місці не було. Від HIMARS там не могло б статися такої потужної пожежі. Думаю, росіяни заклали термобаричний заряд у цех поряд із цим бараком і в потрібний момент його підірвали».

Після того, як цілий день полонені виносили своїх загиблих побратимів із бараку, адміністрація колонії вирішила їх «заохотити» та повела на вечерю. 

«Не знаю, якому збоченцю могла прийти на думку така божевільна ідея», — каже  «Джуліан».

«Я вдома»

Анастасія із сином перебралася до Києва, де чотири місяці шукала чоловіка серед полонених. Нарешті 21 вересня 2022 року жінка дочекалася найбажанішого дзвінка: «Зіронько, я вдома».

Здавалося, що це сон — я просто заснув по дорозі і, насправді, нас везуть кудись у поле, щоб підірвати автобус.

Про те, що його обмінюють, Андрій дізнався, коли в автобусі на Чернігівщині український поліцейський зрізав з його очей пов’язку. До цього 255 українських полонених вивезли спочатку на аеродром у росії, потім літаком до Мінська, а далі автобусом до українського кордону. Весь цей шлях українці долали з обмотаними скотчем обличчями, тому майже не бачили, що відбувається навколо. 

«Я питаю: а ми де? Мені відповідають: «Вас вітаєте Чернігівська область, ви в Україні». Емоцій не передати. Певно, це було схоже на те, що я відчував, коли дружина народила сина. Здавалося, що це сон — я просто заснув по дорозі і, насправді, нас везуть кудись у поле, щоб підірвати автобус», — розповідає Андрій.

Коли чоловік вперше за стільки місяців ступив на українську землю, розгубився. Водій «швидкої», що чергувала на точці обміну, запропонував свій телефон. Андрій пам’ятав лише два номери — дружини і матері. Телефон у Анастасії вилучили під час фільтрації, тож чоловік зміг додзвонитися лише матері. Визволених героїв одразу повезли до лікарні в Києві.

«Наша сім’я дуже любить яскраво зустріти Новий рік, бо у всіх дні народження поряд: у мами —  29 вересня, у дружини — 30-го і син народився 1 жовтня. Мої рідні загадували бажання, щоб на день народження тато, чоловік, син відзначав свята разом із ними. Це було найкращим подарунком для них», — каже військовий.

Бажання здійснилося: Андрій відпросився з госпіталю та поїхав до матері в Харків, а наступного дня повернувся до Києва святкувати день народження дружини. 1 жовтня разом із сім’єю «Джуліан» пішов на акцію за звільнення полонених, що тривала у центрі столиці.  

Андрій пройшов реабілітацію і повернувся на службу в рідну бригаду.  Тепер він займається штабною роботою. Настя з Іваном виїхали за кордон. Таке рішення сім’я ухвалила після чергового обстрілу Києва, коли син дуже злякався і почав згадувати жахи, які пережив у Маріуполі.

Слід, який залишили в Андрія оборона Маріуполя та полон, напевно, не забути ніколи. Чоловік ходить до психотерапевта та рятується комп’ютерними горор-іграми — після них йому простіше заснути. «Джуліан» усе пам’ятає, бо не може собі дозволити забути.

«У розрізі суспільства два роки — це ж майже нічого. Але щоб нагадати людям про ті події, треба записувати такі інтерв’ю. 20 травня — ця дата не просто закінчення операції, в якій я брав участь і міг покласти за неї своє життя. Це день, коли я залишив там частину себе — десь там у рефрижераторі, де ми зберігали тіла хлопців і дівчат, полеглих за вільний від окупанта Маріуполь».