«Боятися смерті — нормально, але ховатися від страху немає сенсу», — госпітальєр Іван Ніколенко

29 травня під час ротації на Харківщині загинула парамедикиня Ірина «Чека» Цибух. Машина, в якій перебувала дівчина, наїхала на міну. Її напарнику 29-річному бойовому медику добровольчого батальйону «Госпітальєри» Івану Ніколенку дивом вдалося вижити. Обидві стопи чоловіка сильно постраждали, проте після тривалого лікування і реабілітації він зможе ходити, за прогнозами лікарів. 

Журналістка «Повернись живим» відвідала Івана в одній зі столичних клінік. Говорили про шлях від громадського активіста до бойового медика, ротації на фронт, страх смерті, думки про мобілізацію та психологічну реабілітацію після однієї з найважчих у його житті подій.

Потреба у безпеці 

— Я навчався в Київському політехнічному університеті на інженера гідроаеромеханіки і механотроніки. Жодного дня не працював за спеціальністю. На третьому курсі стало нудно, тож я став досліджувати світ. Тоді потрапив до студентської ради КПІ. Там зрозумів, що конструювати щось — це прикольно, але в Україні є набагато більше проблем на кшталт корупції та неякісної освіти.

Моя основна робота — не пропускати чортів на державні посади

Можна сказати, у цей період я народився як громадський активіст. З 2015-го брав участь у місцевих ініціативах, школах і благодійних організаціях, 2020-го балотувався від партії «Голос» у міськраду — радий, що не пройшов. Після виборів прийшов у Центр протидії корупції, де дотепер працюю. Моя основна робота — не пропускати чортів на державні посади. Кандидати подають свої резюме, а ми перевіряємо і відсіюємо недоброчесних, щоб вони не потрапили до «годівнички» і не почали красти. 

Моє дитинство було, скажімо, непередбачуваним. Ніхто не проговорював зі мною правил життя. А ті, що ніби як були «за замовчуванням», легко змінювалися — часто не на мою користь. Відтак у мене змалку сформувався базовий запит на безпеку, передбачуваність та справедливість — це мене і привело спочатку в активізм, а згодом на війну.

Народження «Котиків»

— Про те, що повномасштабний наступ буде, ЗМІ писали ще восени 2021-го. Соромно зізнатися, але я не звертав на це уваги, хоча все вказувало на те, що це станеться. На роботі готувалися — запропонували колективу виїхати на захід України. Я вирішив залишатися в Києві, хоча не мав конкретного плану на випадок, якщо почнеться. 

24 лютого прокинувся о 4:20 ранку від звуків вибухів у Києві. Спочатку здалося, що це вивозять сміття надворі. Але гуркіт повторився. Взяв до рук телефон, відкрив новини.

Я швидко прийняв нову реальність. Окей, у нас війна. Вона була і досі, хоча мене особливо не торкнулася, а тепер набагато ближча — треба якось із цим жити. 

На другий день нас із колишньою дівчиною додали до чату КПІ-шної тусовки. Там уже на повну неслася якась волонтерка — люди координувалися та розвозили Києвом гуманітарку. Ми долучилися. 

За два роки навчили такмеду понад 20 тисяч військових 

На другий тиждень почали проводити базові тренінги для цивільних із зупинки кровотечі та для військових із такмеду. Я 2015 року волонтерив у Червоному Хресті, потім тренував у Всеукраїнській раді реанімації, тому мав певну компетенцію. У мене були тренувальні манекени та турнікети, я притягнув це все на базу і ми почали навчати — так утворився благодійний фонд «Солом’янські котики». Пізніше на його базі сформувався навчальний центр тактичної медицини.

На момент деокупації Київщини, «Котики» вже «наростили м’язи», тому могли покривати одразу декілька напрямів. Основний — курси з тактичної медицини. Ще займалися гуманітарним розмінуванням, забезпечували ДСНС майном. Потім облаштовували пункти незламності, доставляли машини на фронт. 

За два роки ми навчили понад 20 тисяч військових та понад 5 тисяч цивільних. Та згодом через розбіжності у принципах наші шляхи з командою розійшлися. 

Робота в умовах війни

— Я швидко дійшов до думки, що викладати військовим без бойового досвіду — не максимально ефективно. У цілому, викладати можна добре і без нього. Але якщо подумати, то рано чи пізно кожен інструктор має через це пройти. Потрібно здобувати особистий досвід, систематизувати його і використовувати на тренінгах. Я хотів на власній шкурі відчути, як це — організовувати медичну евакуацію, взаємодіяти з підрозділами. Постала потреба підвищувати кваліфікацію — я пішов до «Госпітальєрів». Відтоді майже півтора роки їздив на ротації — якщо скласти всі виїзди, вийде десь чотири місяці.

У добробаті є можливість обирати напрям, на який поїдеш. Якось вирушив на схід — там базувалася 72-а окрема механізована бригада, де служить моя дружина. Після зустрічі з коханою поїхав назад на базу, аж тут по дорозі бачу чорний дим. Під’їхали ближче — на заправці горить бронетранспортер М113. Видно, хлопці приїхали заправитись і по них прилетів «Ланцет» із кумулятивним зарядом. На місці двоє загиблих. Ще двох важкопоранених якраз перед носом забрала евакуація. 

Одягнути рукавички, відігнати бензовоз, погасити полум’я. Тоді вже можна надавати допомогу

Було зрозуміло: якщо цих двох не забрали, то не було місця, а отже врятувати їх вже не можна. Але ми вирішили перевірити. Завдяки інструкторській роботі знав чіткі алгоритми, що робити. Першочергово — власна безпека: одягнути рукавички, відігнати бензовоз, погасити полум’я під М-кою. Тоді вже можна надавати допомогу. На жаль, постраждалого врятувати не вдалося. Уламок потрапив йому в око. Напарниця намагалася нащупати пульс, але марно. Це був мій перший загиблий. Згодом приїхали медики з бригади, забрали тіло. 

Найважливішу роботу, яку ми зробили того дня — запхали до медевака контуженого командира БТРа. Він був дуже близько до епіцентру вибуху і за всіма ознаками мав сильну контузію. Медики не хотіли забирати його до госпіталю, але ми наполягли і він таки поїхав з ними. 

Як тільки від’їхали від місця, почали розбиратися, що ми могли зробити краще. Ця стандартна практика, на жаль, не у всіх поширена. А це важливий етап, який допомагає в подальшому робити свою справу якісніше. Наприклад, абсолютно точно можна було швидше забратися від палаючого БТРа, тому що може і другий раз прилетіти.

Ухилянство не збільшує шанси вижити

— Я довго не наважувався вступити до війська. В голові мав думку: «мобілізація дорівнює смерть в ту ж секунду». Насправді це не так. Проте у багатьох людей цей страх є досі. Але мені цей шлях подолати було легше через профіль роботи. Коли ти інструктор з тактичної медицини, варіантів розвитку у спеціалізації небагато. 

Після роботи з пораненими стало очевидно: мобілізація не дорівнює  смерті. Боятися — нормально, а от ховатися від свого страху немає сенсу. Бояться всі. Хтось намагається зарити страх якомога глибше — тоді він їсть їх зсередини і тягне на дно. А хтось дивиться йому в очі і тоді страх зменшується, з ним можна жити і він перестає паралізувати.

Не треба сподіватися, що війна тебе омине, що життя буде таким, як раніше. Не буде. Але можна обрати, що з цим фактом робити. Сам до 2022 року намагався робити вигляд, що мене це не торкнеться. Але ухилитися від служби не вдасться, скоріше за все. Якщо мої друзі будуть намагатися — вони мені не друзі. Тож поки є час, можна поступово занурюватися у це. Замість іти за своїм страхом, я обрав підвищувати свої навички, щоб збільшити шанси вижити.

Статистика смертності на війні набагато нижча, ніж ми уявляємо

Ми можемо спробувати оцінити свої шанси на виживання в різних умовах. Я впевнений, що насправді статистика смертності на війні набагато нижча, ніж ми собі уявляємо. Щороку в Україні близько 450 тисяч людей гине від серцево-судинних захворювань. Це перша за чисельністю причина смертності. За два роки від війни загинули 31 тисяча військових, згідно офіційно озвученої статистики. Це в рази менше, ніж від серцево-судинних захворювань. І про це багато хто знає, але чомусь усі не кидають палити, вживати алкоголь і жирну їжу. 

Істина проста: ухилянство не збільшує шанси вижити. Це так здається, що можна пересидіти війну вдома. Насправді ж, якщо ми програємо її, більшість із нас знищать. Ворог воює з нами як із нацією. Всі, хто ідентифікують себе українцями, хто говорить українською і живе тут, є проблемою для росіян. Тому просто боятися смерті і нічого з цим не робити — як мінімум нелогічно.

Коли військові говорять, що готові покласти життя за перемогу у війні — для мене це про жертовність і любов до людей. 

Мені не подобається, коли кажуть, що ми воюємо за свою землю. Що для мене земля? У мене до неї мало емоційної прив’язки. Я займаюся цим заради людей — дружини, рідних, друзів, колег. Масштаб вашої готовності воювати, напевно, залежить від того, наскільки широке ваше коло своїх. Якщо воно обмежується тими, хто проживає з вами в квартирі, ви не підете воювати за 30 мільйонів українців. Якщо це коло суттєво ширше, ставлення буде іншим.

Я їздив на ротації з «Госпітальєрами», думав постійно про дружину, яка на фронті, тому в результаті рішення мобілізуватися прийняв доволі легко. Якось подався на вакансію в Інтернаціональний легіон — там шукали медика в стабілізаційний пункт. Хороші умови, приємні люди, багато знайомих і роботи. За десять днів мені зателефонували і повідомили, що готові взяти. Я не очікував, що все буде так швидко. Якраз був на ротації, відпросився на день раніше повернутися до Києва, зібрав речі і за пару годин до виїзду передумав. Вирішив, що піду служити в бригаду до дружини, а перед тим ще раз з’їжджу на ротацію на Харківщину. 

Дивіться відео інтерв’ю з Іваном на YouTube:

Ротація

— Іра до цієї ротації ставилась як до свого роду психологічного ретриту. Вона дуже хотіла поїхати зі мною. Я дуже хотів поїхати з нею. Було зрозуміло, що це буде щось комфортне і емоційно безпечне. І ми дуже багато говорили. Це були чудові два тижні.

29 травня ми їхали машиною — працювали як кейсевак. Машина наїхала на протитанкову міну. Мене викинуло з машини. Прийшов до тями доволі швидко. Автівка горіла. Далі все, як на тренінгу: потурбуватися про безпечну зону, погукати на допомогу, накласти турнікети і валити звідти. Заповз за якийсь горбик метрів за 15 від машини. Перевірив турнікети ще раз, пошукав інші поранення.  

Я зняв черевики, побачив, що стопи просто бовтаються на нозі. Але масивних кровотеч немає — жити буду. Вдягнув назад зрізане взуття, щоб був хоч якийсь каркас. Поповз вздовж посадки до своїх. Дорогою знайшов пляшку води. Так повз півтори години, поки не натрапив на позицію «Хартії».

Військові проходили базовий курс з такмеду, але застосувати знання не могли. Я їм все пояснював: як мене правильно підняти, як покласти, що робити з ногами. Вони відрізали потрібної товщини палицю, принесли скотч, ми зробили шину. 

Мені чомусь було спокійно, наскільки це могло бути в такій ситуації. Я відчував, що контролюю обстановку. Міг рухати ногами і руками — отже таз цілий, внутрішніх кровотеч немає, пульс стабільний, свідомість нормальна. 

Снаряга вирішує. Я мав власні бронежилет, каску, активні навушники, балістичні окуляри, рукавички. Все було підігнано по розміру. Думаю, це зберегло мене від інших травм — обличчя, зуби цілі, вуха майже не постраждали, навіть губу не прикусив. Повзти по землі без хороших штанів із наколінниками було б важче. На кожному кроці мене рятувала моя попередня підготовка. Це феноменальне везіння, але це і наслідок гарно підготовленого спорядження.

Мені пощастило. Навіть якщо втрачу обидві стопи, це буде проста ампутація

Одразу після поранення я зрозумів: мені пощастило. І навіть якщо втрачу обидві стопи, це буде дуже проста ампутація сильно нижче коліна, а отже будуть прості протези. Так, треба заново вчитися ходити, пройти тривалу реабілітацію. Але більшість ноги вдастся зберегти.

Мене поранило о 4:20 ранку, о 12 годині я вже був на операційному столі у харківському госпіталі. Там ще припускали ампутації обидвох ніг, але знову пощастило, дали шанс. Сказали: «опорну функцію ніг скоріше за все збережемо», і відправили на Київ. Від лівої п’яти є пара великих шматків, які врешті зростуться, від правої майже нічого не лишилося. Список переломів на сторінку формату А4, але ходити я зможу. Думаю, лікування і реабілітація займуть рік або навіть більше. 

Психотерапія потрібна всім

— Мені тут лежати кілька місяців, і це точно не буде корисно для мобільності. Я зацікавлений у тому, щоб це закінчилося якомога швидше й ефективніше. Значить, треба щось робити вже зараз. Працювати з реабілітологом зарано. Але я можу розминати ноги по будильнику кілька разів на день. Знаю, що не зможу пересуватися якийсь час — але цей період закінчиться. 

Я був у психотерапії з 2019 року. Потім був рік перерви, під час якої вів щоденник, рефлексував. Тиждень тому в мене був перший за рік сеанс. Я розумію, що ховатися від свого страху і своїх проблем – це дорога в нікуди. Я там уже був і це було неприємно. Зміни почалися, коли я почав працювати над собою і покращувати свою роботу і життя. 

Психотерапія — мій шанс на нормальне життя. Крім фізичної травми маю й психологічну, емоційну — вона про мене, про Іру. Не буває, щоб такі події відбувалися без наслідків. 

Коли пішов до терапевта вперше, вже тоді розумів, що це треба всім. І відколи я побачив результати цієї роботи, всім друзям раджу пройти це. Ви отримаєте набагато краще життя, навіть якщо воно буде суперскладне, якщо вам доведеться з’їсти пуд багна. Але ви зможете з цим впоратися, бо терапія дає розуміння себе і свободу приймати рішення. 

Можна витримати будь-що, якщо знаєш навіщо це робиш

Зараз читаю книжку «Вибір» Едіт Еґер, до цього читав «Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла. Обидва автори пройшли через концтабори, а потім пов’язали своє життя з психотерапевтичною практикою. Основне, що мені допомогли зрозуміти ці книжки — все, що трапляється з нами, для чогось нам потрібне. Можна витримати будь-що, якщо знаєш навіщо це робиш. 

Після поранення я почав більше цінувати життя, отримувати задоволення від повсякденних речей. Кайфую від того, що можу простягнути руку у відкрите вікно під час зливи, набрати дощу в долоні і вмитися. Від того, що можу перевернутися на лівий бік. Від того, що прийшли друзі і ми проговорили п’ять годин поспіль. Це неймовірне задоволення. 

Чи радий я, що вижив — окреме питання. На нього не можу відповісти. 

Я трансформую свій головний страх — страх смерті — у бажання прожити життя так, щоб помираючи зрозуміти: я готовий піти. Бо чим яскравіше ти живеш, тим менше боїшся смерті. Це ніби ви з друзями зібралися на гарні посиденьки, добре посміялись, провели разом час, але в якийсь момент наступає тиша і ти розумієш, що всі договорили, трошки втомилися і треба розходитися. 

Пріоритети дуже змінилися за останній рік. 27 років для мене було головним визнання інших людей. Хотілося, щоб хтось мене оцінив і погладив по голові. У пріоритеті завжди були стосунки з друзями. Тепер на перше місце ставлю дружину. Хороше життя буде, якщо ми зможемо мати дитину, завести котів, собак. І якщо для багатьох зможу зробити щось корисне. Але тепер я цього прагну не для того, щоб мене хтось «погладив», а тому що відчуваю потребу допомагати. Мені від цього краще.