«Не уявляю, що робитиму без війни»: командир піхотної роти про свою аполітичність, ПТСР та день бабака

Частина Запорізької області окупована з перших днів нової фази війни з росією. Відтоді Сили оборони України звільнили більше десятка населених пунктів на цьому напрямку, зокрема й Роботине, за яке досі тривають важкі бої. В одному зі зруйнованих війною міст поблизу лінії фронту журналістка «Повернись живим» поговорила з «Вороном», командиром роти 82-ої окремої десантно-штурмової бригади, про його шлях воїна, втому, смерть та відчуття віддаленості від цивільного життя.

Здається, довкола не залишилося жодної цілої будівлі. Контужені голуби у пошуках їжі зграями кидаються з однієї зруйнованої багатоповерхівки до іншої. Похмуре небо доповнює тутешні пейзажі. Сьогодні це місто, як і десятки подібних населених пунктів поблизу лінії фронту, — своєрідний символ. Розбите, безмежно втомлене, але все ж бореться за життя і свободу.

Тут зустрічаємося з «Вороном» — він командир піхотної роти у складі 1-го батальйону 82-ої окремої десантно-штурмової бригади. 32-річний воїн має змучений, але сконцентрований погляд. На розмову прийшов в оливковій вишиванці з чорним орнаментом. «Це, — каже, — моя культура. Вишиванка ходила зі мною до бою. Маю ще одну — в піксель».

Вмощуємося в укритті і починаємо розмову.

Вибір очевидний

— Три роки перед повномасштабним вторгненням я жив у Данії. Маю дві вищі освіти — юридичну та аграрну. Добре знаю англійську, данську, польську мови. Працював оператором свиноферми, доглядав за поросятами: годував, лікував, щоб на продаж ішли здоровенькі, розовенькі, красивенькі. Дружину з донькою перевіз до себе. Збирав гроші на ремонт квартири.

Що на фронті буде загострення, знав заздалегідь. Багато друзів мого брата — американці, які взимку 2022-го були в Україні. Вони повідомили, що їхня держава евакуює їх, бо буде повномасштабна війна. Я вирішив: якщо почнеться, повернуся, бо буду потрібен своїй країні. До того ж, маю спеціалізацію військового юриста.

Вранці 24 лютого дорогою на роботу відкрив соцмережі й дізнався про повномасштабний наступ. Почав телефонувати рідним у Миколаєві та на Херсонщині. Ці області серед перших прийняли на себе удар. На тому кінці проводу відчувалася розгубленість — ніхто не розумів, що робити. 

Це мене гризло щосекунди. Я не міг нормально спати, працювати, їсти. Там усі рідні, моя нація, моя країна воює, а я тут. Дав собі час завершити всі справи в Данії, підзібрав грошей і у вересні поїхав до Одеси. Там прийшов у військкомат. Посад за моєю спеціалізацією не було. «Не біда, перекваліфікуйте», — кажу. Мені дали вибір: ДШВ чи розвідка. Я обрав перше.

Тепер я піхотинець

Розумів, що десантно-штурмові війська — це піхота. Було страшно, але що робити? Піхота демонізована серед цивільних: мовляв, там — тільки смерть. Я йшов цілеспрямовано, бо щоб протистояти ворогу, піхота необхідна. 

Під час першого ж бойового виходу моя група потрапила під мінометний обстріл

Далі були навчання та перекваліфікація з моєї військово-облікової спеціальності на іншу — командир десантно-штурмового взводу. Потрапив до 79-ої ОДШБр, а далі — окопи Красногорівки, оборона Мар’їнки. Під час першого ж бойового виходу моя група потрапила під мінометний обстріл, а згодом і у стрілкові бої. Дякувати богу, у нас були глибокі окопи та хороші траншеї, тому всі мої вийшли цілими. 

У січні 2023-го мене перевели на посаду командира роти новоствореної 82-ї бригади. Тут потрібен був кістяк із досвідчених кадрів. Мені запропонували — я погодився. На початку людей було небагато. Але весь мій підрозділ — десь 30 людей — складався з хлопців з бойовим досвідом. Нас знову навчали, відправляли на курси. Потім потрапили на Запорізький напрям. 

У моєму підпорядкуванні 35 бійців. Ми разом пройшли наступальні дії у серпні-листопаді: це постійні штурми посадок, траншей, бліндажів, окопів, прильоти з міномета, ПЗРК, Ланцетів й інших дронів — усе, що тільки можна. На Донеччині такої щільності не було, бо там ми обороняли, а тут штурмуємо. 

Ми прорвали перший рівень «лінії Суровікіна», найменш укріплений. Майже дійшли до другого

До нас на цій ділянці працювала 47-ма бригада. Конкретно ми цю лінію розширили десь на 5 кілометрів вглиб, бо з самого початку захопили ключові ворожі позиції, опорні пункти. За час окупації росіяни побудували тут декілька рівнів оборони — так звану «лінію Суровікіна». Ми прорвали перший рівень, найменш укріплений. Майже дійшли до другої лінії — там вже серйозніша оборона. А третя розташована десь біля Токмака — на цьому етапі окупанти набудували бетонних споруд, тому відвойовувати цю територію непросто. 

Зараз ми увійшли в активну оборону. Росіяни постійно намагаються наступати — у так звані «м’ясні штурми» кидають по 5-9 чоловік. Вони заскакують у нори, ми їх знищуємо за допомогою FPV-дронів або артилерії. Потім нові приходять і знову, знову, знову. Все по колу. 

Недооцінювати противника не можна. Ми постійно думаємо про те, як поліпшити маскування, шляхи підходу, як боротися проти FPV. Вони теж думають про це, спостерігають за нашими покращеннями і розвиваються. 

Зараз на позиції вже не їжджу, бо не пускає командування — мовляв, я командир і у мене є інші, стратегічні задачі. Я планую операції, навчаю людей і керую обороною. Але раніше виїжджав на завдання з групами, і цей досвід дає мені розуміння, де потрібно копати, де вести спостереження тощо. 

Було б по фану

Втрачати людей — найважче. Постійно від усіх навколо чую: прив’язуватися не можна. Але так не виходить. Особливо коли живеш з цими людьми, навчаєшся, проходиш бої пліч-о-пліч. Мені як командиру телефонують рідні загиблих, які шукають бодай якоїсь інформації, але я не можу повідомляти до того, як це зробить військкомат. Також не можу розповідати деталі, як це сталося — такі правила.

Ми з хлопцями приїжджаємо на поховання, коли можемо. Розповідаємо, як загиблий служив, яким був у боях. Для рідних це важливо. Всі, хто загинув, були хорошими воїнами. Тобто так сталося не через якусь їхню халатність. Є випадки, коли немає можливості вчасно витягнути і надати допомогу пораненому. Бо ворог тільки і чекає, коли по побратима прийдуть ще шестеро чоловік, щоб замість одного пораненого було семеро вбитих.

Але до всього звикаєш. Втрачати — теж. Я став жорсткішим і у прийнятті рішень, і в сприйнятті світу, і в спілкуванні з людьми. Смерть приймаєш як щось, що станеться з тобою, якщо має. Тобто ти цього не зміниш. Бувають моменти, коли від тебе нічого не залежить — просто тупа удача.

Визирнув з окопа, а в цей момент танк вистрілив навмання — в секунду людини немає

Якось виходили зі штурму, в моїй групі був хлопець зі Слов’янська. Він визирнув з окопа, а в цей момент танк вистрілив навмання — він просто проробляв дорогу, тобто навіть не цілився. А прилетіло прямісенько по ньому. В секунду людини немає. І це треба прийняти. 

Щоразу чекаєш на смерть — або свою, або побратима. Такого ж не відбувається з людиною в мирному житті. Війна докорінно змінює. Я не уявляю, що робитиму без неї. Сам себе, свою свідомість заточив на війну, на спартанські умови життя. Хочеш, не хочеш — біжи. Мокрий, голодний — біжи. Або копай, але щось роби. Все влаштовано максимально просто: або ти, або тебе. 

Звикаєш жити одним днем. І що всі навколо справжні, бо люди відкриваються у стресових ситуаціях. Тут дружба міцніша, емоції щиріші. Війна — це наркотик. Ти постійно на лезі ножа і відчуваєш адреналін. Якби не втрати, це було б навіть по фану. 

Звичне життя залишилося позаду

Моє рідне місто Снігурівка на Миколаївщині було під окупацією до листопада 2022 року. Весь час там лишалися мої батьки. Батько у мене бойовий — здавав Збройним силам України позиції росіян. Натерпівся він там. Його і на вулиці шманали, і на підвал забирали. Але відбувся відносно легко, без катувань.

З батьком мені є про що поговорити, а всі інші ніби не розуміють мене. Війна відфільтрувала оточення конкретно. Окупація показала, хто є хто. Колаборанти досі живуть у Снігурівці, спокійно ходять вулицями. Лише в очі не дивляться. Приїхав я якось по формі, то один через паркан стрибав, лише б не зустрітися. Другий щось так мило щебетав при мені, а батько потім розповів, що той витворяв за окупації. 

Коли їду у відпустку додому, ПТСР розгулюється на повну. Пройдешся отак ввечері Києвом — заклади переповнені, всі веселяться, сміються, танцюють. А не так вже й далеко щодня гине цвіт нації. Звісно, це обурює. Якщо ти не пішов на фронт, маєш робити все, що від тебе залежить, щоб війна скоріше закінчилася. 

Якщо ми не зупинимо кацапа тут, далі буде пізно. Де ми триматимемо ворога? У Волинському котлі чи в Монако? Куди тікати? Кому ми потрібні, крім своєї держави? А її не буде ж, якщо зараз за неї не боротися. Не хочете? То прийдуть росіяни і змусять воювати вже у їхньому війську. 

Не розумів, що відбулося 2014 року: чому Майдан стояв, чому стався Крим, Донецьк, Луганськ

Я й сам був аполітичним, як і більшість мого оточення. Не розумів, що відбулося 2014 року: чому Майдан стояв, чому стався Крим, Донецьк, Луганськ. Вважав, що це не моя справа. Такий собі «синдром кацапа»: я людина маленька, це щось політики між собою не поділили, я нічого не зміню. Я стояв осторонь, коли почалася боротьба за існування моєї нації.

Така позиція панувала у суспільстві роками і привела нас туди, де ми зараз. Я зрозумів це тільки у лютому 2022-го. Мені б дуже хотілося, щоб якомога більше українців це усвідомили. Інакше нас просто не стане. 

Сім’я

Ми прожили з дружиною 11 років. Обговорювали повернення з Данії в Україну. Я люблю українців, моя батьківщина тут. Через війну повернувся швидше. Дружина казала, що Україна бідна, немає стабільності і комфорту, як в інших країнах Європи. У нас із нею на цьому стався конфлікт. Ми розлучилися. 

Розійшлися болюче, не спілкувалися тривалий час — навіть коли почалася повномасштабка. Вона написала аж через рік, коли я вже був тут. 

Зараз моїй доньці дев’ять років. Можемо зідзвонюватися хоч щодня, але вона не дуже любить говорити телефоном. Гарно малює, нещодавно домовилися, що надішле мені поштою свої роботи. Тепер чекаю. 

Мала знає, що в її рідній країні війна. Колишня дружина надіслала якось відео, на якому донька дивиться хроніки Другої світової. Каже: «Мамо, я хочу знати, як воно. Хочу розуміти, де мій батько і чим живе». Я їй показую, де я. Вона бачить мене у формі. Її шокує, що живу в підвалі з мишами. Знайомлю її з тутешніми котами.

Мене тішить, що вона все розуміє. Точно знає, хто винен у тому, що вона не може повернутися додому. Вона усвідомлює, хто є справжнім злом. 

Командир

Найбільша проблема на службі — брак людей. Серед мобілізованих є й ті, хто сам пішов до війська. А ті, кого спіймали, часто відмовляються від роботи. Хтось шукає шляхи, щоб списатися — наприклад, дружину з інвалідністю і купою дітей, або просто йде у СЗЧ. 

Я тут і батько, і мати. Треба все детально пояснювати, шукати підхід, як із дітьми. І от розмовами, психологічними і педагогічними прийомами намагаєшся із вчорашніх цивільних вижати щось у перспективу. Не хочеш штурмувати посадку? Добре, тоді ось вода, принеси хлопцям на позиції, бо у них закінчилася. Приніс? Молодець, боєць, ще раз підеш? Каже, «я подумаю». Ну подумай. 

Здавалося б, ну чого з дорослими мужиками панькатися? Я ж не вихователь у дитсадку. Але з ким тоді воювати? Підготовлених вмотивованих людей ніхто на блюдечку не принесе. Кадрове питання дуже важке у вирішенні.

Зараз у мене бойових 20 людей. Ще 15 у тилу — це водії і ті, хто на відновленні після поранень. Було колись 154 людини. Хтось перевівся чи списався, хтось після поранень не може повернутися на фронт, хтось загинув. 

Бригада оголосила рекрутингову кампанію. Це добре, бо є шанс, що прийдуть бодай вмотивовані. Але щось поки не бачу черги зі штурмовиків — всі хочуть куди завгодно, тільки не в піхоту.    

В мої задачі входить ще й спостереження за полем бою. У нас є командно-спостережний пункт, де ведеться трансляція з дронів. Я стежу за позиціями, де сидять мої люди, і за лінією зіткнення. Мені потрібно вчасно сигналізувати, що йде противник, зафіксувати, з якого напрямку ведеться обстріл, чим саме гатять. 

Треба воду? Я домовлюся, щоб привезли дроном. Треба щось обговорити? Я відкритий, звертайся

Крім цього, постійно тримаю зв’язок з тими, хто на позиціях. Якщо людина, наприклад, морально здає і каже, що більше не може, буду мотивувати її, пояснювати, чому він важливий і потрібний там зараз. Намагаюся організовувати роботу так, щоб людина не почувалася покинутою. Їхня зміна триває десь тиждень і це непросто в тих умовах.

Треба воду? Я домовлюся, щоб привезли дроном. Треба щось обговорити? Я відкритий, будь ласка, звертайся. Якщо проблема серйозна, ми вже виходимо разом на командира батальйону. Я завжди за своїх людей, бо несу за них відповідальність. 

День бабака

Все зливається в один день бабака. Телефоную в якийсь магазин замовити щось, а там питають, чого в вихідний? А я навіть не знаю, що сьогодні неділя. Для мене всі дні однакові. 

Не вигоріти допомагає підтримка рідних. Зідзвонюємося з батьком, з сестрою. Ще чорний гумор, спілкування з побратимами, заняття спортом. Намагаюся перемикатися, щось інше робити — наприклад, малюю. А ще маю хобі — вивчаю нові мови, підтримую рівень англійської, польської, фінської. 

Кожне вибите вікно, кожна воронка від прильоту — це людське життя

Головне, що тримає морально — я точно знаю, для чого тут. Коли виходжу на пробіжку десь посеред роздовбаного російськими снарядами міста, думаю про те, що кожна дірка у стіні, кожне вибите вікно, кожна воронка від прильоту — це людське життя. 

Дивишся у провалля вікон, в яких колись горіло світло: отут була кухня, родина збиралася на вечерю, щось планувала, про щось мріяла. А онде на кафешці лежить ялинка з дощиком і новорічними іграшками — це ж люди святкували, навіть не встигли розібрати прикраси. Проходиш під зруйнованою багатоповерхівкою, а під нею розкидані дитячі іграшки, малюнки, книжки, ліжечко. А у мене ж також дитина є. Це викликає сильні емоції. Навіщо це все? За що? Якого чорта? Тому я тут.