«Побачив чергу з тисячі добровольців. Зрозумів, що потрапив до своїх»

117 військовослужбовців 15 липня завершили четвертий набір «Вишколу капітанів» Сил територіальної оборони ЗСУ. Цей курс розробили на основі стандартів країн НАТО, але з урахуванням досвіду російсько-української війни. Проєкт стартував наприкінці минулого року. Відтоді за його програмою підготували 356 командирів рот, взводів і офіцерів штабів батальйонів. Цьогоріч підготовку мають пройти загалом до 500 військових.

Особливістю цього випуску стало залучення до навчання восьми командирів Десантно-штурмових військ та дев’яти – Національної гвардії. Вишкіл тривав вісім тижнів і включав історію боротьби за незалежність України, теорію військової справи, лідерства, керування підрозділом, процедури планування бойових операцій і аналізу проведених дій.

З кожним випуском програму оновлюють, здебільшого на основі побажань слухачів. Наприклад, розширили модулі процедури планування бою рівня роти, тобто TLP — Troop Leading Procedure. Ці алгоритми відпрацьовують тричі.

Ми поговорили з кількома випускниками «Вишколу капітанів» про їхній бойовий досвід і враження від навчання. Далі — пряма мова бійців. 

Вадим Мутило, позивний «Відень», капітан, командир стрілецької роти, 114 бригада Сил територіальної оборони ЗСУ:

— Я в ТрО із 2020 року. Підписав контракт офіцера резерву. Проходив вишколи, збори. Служив у 2015-2016 роках по мобілізації. Розумів, що буде загострення, але не очікував такого масштабу. Хотів познайомитися з людьми, з якими доведеться воювати.

24 лютого був у відрядженні у Чорнобаївці. Я технічний директор броварської компанії із переробки вторинної сировини. Мали у херсонському філіалі з колегами поміняти прес. Поїхали туди 23 лютого, а 24-го прокинулися о 5 ранку від вибухів. В обід я вже повернувся у Бровари. 

Підрозділ швидко збільшився з сорока людей до п’ятисот. Ще півтори тисячі стояли на вулиці й просилися до нас

Спочатку був на посаді командира взводу. Але підрозділ швидко збільшувався — з сорока людей стало п’ятисот. Ще півтори тисячі стояли на вулиці й просилися до нас. Тому мене поставили командиром роти.

Рік тому воювали в Сіверську. Росіяни якраз наступали на Лисичанський нафтопереробний завод. Під час першого бою нас сильно накрили. Мали поранених і загиблих. Виходили важко. Троє хлопців мали поранення середньої тяжкості. Лише нещодавно один із них повернувся з реабілітації в нашу роту.

Потім разом зі львівською бригадою ТрО ми були у Верхньокам’янському на Донеччині. Бої бачили лише на горизонті, бо стояли у другій лінії оборони. Перша постійно змінювалася, а ми прикривали тил і розбудовували позиції. Торік 13 липня росіяни почали наступати з Лисичанського НПЗ до Сіверська. Але наші десантно-штурмові бригади відбили їх. Лінія фронту досі там проходить. 

У кінці вересня у складі ротно-тактичної групи брали участь у штурмі Ямполя. Наступати тяжче, але й цікавіше.

Процедура планування бою мінімізує можливість щось не врахувати. А від цього залежать життя бійців

Навчання на «Вишколі капітанів» структурує процес ухвалення рішень. Чітка процедура планування бою мінімізує можливість щось забути чи не врахувати. А від цього залежать життя бійців. Усе, що тут вивчили, треба впроваджувати в армії якнайшвидше. Кожен випускник повернеться у свій підрозділ і працюватиме над змінами на рівні своєї роти або батальйону.

Ярослав, позивний «Яр», молодший лейтенант, командир взводу, 241 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ:

– Працював юристом на держслужбі. У військо прийшов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення росії, бо вдома всидіти було важко. Бездіяльність руйнувала зсередини, а по телевізору – паніка, невпевненість, що буде далі. Військкомат мене не прийняв, тому пішов у центр комплектування тероборони. Щойно побачив чергу з тисячі людей, зрозумів, що потрапив до своїх. Чотири доби відстояв у черзі перш ніж прийняли документи на вступ до ТрО.

Ми чули, про що росіяни говорять, як риплять уламки скла під їхніми ногами

Спершу ми виконували завдання з оборони Києва, але бойових зіткнень безпосередньо у зоні нашої відповідальності не було. Тож першим справжнім бойовим досвідом став Бахмут, куди потрапили цієї зими у січні. Стрілецькі бої відбувалися на дуже короткій дистанції. Іноді, у житловій забудові, противник був ближче ніж за два метри і ми могли чути команди, які їм дають, про що росіяни говорять, як риплять уламки скла під їхніми ногами. Усе було, як у тумані. Забуваєш, який день. Увага концентрується лише на найважливішому – першим виявити рух, не дати підійти на відстань кидка гранати, знищити тих, хто намагається тебе вбити. Було дуже холодно, бо вночі температура опускалася до мінус 20. Важко було і фізично, і психологічно, але допомагали окопні свічки і хімічні грілки від волонтерів, та найбільше – підтримка побратимів. 

Вражений продуманістю та рівнем організації «Вишколу капітанів», увагою навіть до дрібниць, мотивацією інструкторів. Тут нема радянського підходу, а є націленість на результат. Корисно було дізнатися, як відбувається підготовка до ухвалення рішення за стандартами країн НАТО, адже у наших нормативних документах визначено, що ти як командир маєш видати бойовий наказ, але не розкривається механізм його підготовки. «Вишкіл капітанів» цінний тим, що ми отримали структуровані інструменти, за допомогою яких можна проаналізувати факти та припущення і якісніше підготуватися до бою, прийнявши обґрунтовані рішення.

Якщо отримані знання кожен впроваджуватиме у власних підрозділах чи службах, то планування вийде на якісний рівень, що допоможе уникнути невиправданих втрат.

Сергій Панков, позивний «Морпєх», молодший лейтенант, командир роти, 241 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ:

— Я працював дизайнером інтер’єрів дитячих кімнат. 2015 року пішов добровольцем на війну. Відчував, що маю там бути. Воював у Широкиному, Комінтерновому. Був морським піхотинцем спершу у 501-му окремому батальйоні, потім перевівся до 1-го. 2016-го мене демобілізували за наказом. З морської піхоти списали, бо мав контузії.

Після війська рік нічого не робив. Було складно адаптуватися. Я розлучився. Хотів спробувати працювати майстром тату. Організація, яка займалася адаптацією ветеранів, відправила мене на курси, але не тату, а перманентного макіяжу. У групі було багато дівчат і ще один ветеран. У процесі я кайфонув. Став майстром перманентного макіяжу. Згодом познайомився з теперішньою дружиною Іриною Білоцерковською. Разом ми відкрили видавництво «Білка».

24 лютого я був у Києві. Зранку все гриміло. Речі давно зібрав. Одягнув форму і поїхав у визначений пункт збору з іншими контрактниками резервістами. Нас було з пів сотні людей. Планували приєднатися до 72-ї окремої механізованої бригади. Але дороги були забиті, а ворог наближався до Києва. Тому взяли зброю до рук і сформували батальйон.

У перші дні повномасштабного вторгнення в армії був хаос. Не зрозуміло, хто командує, що робимо. Я пішов як рядовий стрілець. Виконував накази. Від мене мало залежало. Хотіли йти вперед, але нас тримали у центрі Києва.

Вивезли з Ірпеня автобусом майже півтори людей за кілька ходок

Їздили в Ірпінь евакуйовувати цивільних. Ми вивезли автобусом майже півтори людей за кілька ходок. У пріоритеті були жінки, діти та літні люди. Росіяни обстрілювали цю ділянку. Тоді загинули наші оператори БПЛА.

Командиром роти я став, коли воювали на Херсонському напрямку у серпні. Спершу був молодшим сержантом, командиром відділення. Росіяни атакували позиції 28-ї механізованої бригади, яка стояла в одній лінії з нами. Нас розмежовувала польова дорога. Був сильний артобстріл. Росіяни штурмували їхні окопи, ситуація була критична. До нас зміг поранений вибратися боєць. 

Ми підтягнули групу реагування. Поруч був невеликий цвинтар — там ховалися. Ночували між могилами. Вночі командир роти і троє бійців пішли на позиції для підсилення. Понесли боєкомплект. Були складні погодні умови, дороги розмиті. Вони йшли пішки майже сім кілометрів. А вранці почався обстріл. У рацію мені доповіли про загиблого і трьох поранених. Один був важкий. Коли ми приїхали, вже було двоє загиблих – Юрій Каракай «Блогер» і Денис Куліков «Кум». Евакуацію неможливо було здійснити. Шляхи були під вогневим контролем противника. Мотолига не мала як виїхати. Водій, я і двоє медиків летіли на течику (Volkswagen T4, — ред.). Поїхали в об’їзд. Знали, що перехрестя теж під вогневим контролем, але ризикнули. 

Промчали повз свій поворот, залетіли в кущі і застряли. На руках винесли машину. Не знаю, звідки сили з’явилися. По нас працював танк, але не влучив. До позицій долетіли. Я побачив командира роти. Він був залитий кров’ю. Боєць допомагав йому йти. Була команда відходити, але я вирішив залишитися і чекати евакуацію 200-х. Зі мною був кулеметник Іван «Троян». Близько восьми годин ми тримали оборону. Ближче до вечора підійшла допомога, загиблих забрали.

Якщо б ми втратили позиції, росіяни б зайшли у тил нашому батальйону

Ішов стрілецький бій. Росіяни лізли з посадки, намагалися пройти на фланг. Якщо б ми втратили позиції, вони взяли б під контроль перехрестя з лівого флангу і зайшли б у тил нашому батальйону. Це я знаю зараз. А тоді діяв інтуїтивно. Розумів, що не можна дозволити їм пройти. Цей рубіж ми тримали майже п’ять днів. Іван Прокіпчин «Троян» загинув через три дні на тій позиції. Було багато поранених і контужених. Під час цих подій 19 серпня комбат сказав, щоб я прийняв роту.

Усе, чого навчають на «Вишколі капітанів», нове для мене. Я не мав військової кафедри. Усі знання набув на практиці.

Командири набувають тут нові навички, а потім впроваджують їх у своїх підрозділах

2016-го в армії ще був совок. Знову почалася бюрократія. Потрібно було змінювати принцип підготовки військових. Відправляти людей вчитися за кордон. І зараз це нарешті відбувається. 

«Вишкіл капітанів» класно змінює армію. Командири набувають тут нові навички, а потім впроваджують їх у своїх підрозділах.

Командування Сили територіальної оборони ЗСУ втілює навчальний курс спільно з «Повернись живим», за підтримки групи компаній Genesis та компанії Skelar. 

Підтримати «Вишкіл капітанів» може кожен за посиланням: cutt.ly/V3VY5YP, або ж переказавши донат на окремий рахунок Фонду: UA12322669000002600530290596