«Мені не шкода своїх очей. Але буде жаль, якщо все дарма», — полковник Олег Автомєєнко

Від 2022 року кількість людей з інвалідністю в Україні зросла на ​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​300 тисяч. Чіткої статистики щодо військовослужбовців, які отримали важкі поранення на війні, зокрема й втратили зір, у публічному доступі немає. Проте попит на програми з реабілітації збільшується. Тих, хто вчора героїчно поклав своє здоров’я за свободу країни, сьогодні на вулицях цивільних міст зустрічає непристосований для них простір та нерозуміння з боку суспільства.

Журналістка «Повернись живим» провела день із  полковником ЗСУ, ветераном війни, 45-річним Олегом «Автоматом» Автомєєнком. Ось історія його життя:

Потягло до армії

— Я народився в Білорусі, батьки звідти родом. Тато хотів жити біля моря, тому ми переїхали в Україну. Але до моря так і не дісталися, зупинилися в Запоріжжі. Закінчив там середню школу, а 1995-го вступив в Одеський інститут Сухопутних військ на загальну військову підготовку. Хотів бути розвідником, але того року на розвідфакультеті набору не було.

Через чотири роки пішов у Збройні сили України. Рік відслужив у Луганську, потім перевели в штаб дивізії, в Артемівськ (2016-го перейменований на Бахмут, — ред.). Ще через пару років поїхав служити до Одеси в 28-му бригаду — там пробув до 2005-го й потрапив під скорочення штату.

2012-го чогось знову потягнуло до армії — я й пішов. Процес відновлення на службі тривав довго, постійно щось затягувалося. Але у 2014 році, коли росія напала на Україну, мені зателефонували з військкомату і запитали, чи не передумав йти у військо. 

Я піхотний офіцер, хочу в бій. Папірці — це не моє

Мене посадили у військкомат приймати документи. Я пробув там пару місяців, потім прийшов до воєнкома й кажу: «Я піхотний офіцер, хочу в бій. Папірці — це не моє».

Згодом таки перевели в 54-ту бригаду, тоді вона тільки формувалася. Я очолив відділення персоналу. Через два роки прийшов новий командир бригади. Ми поговорили і прийшли до того, що я не на тій посаді, на якій мав би бути. Так я став начальником штабу механізованого батальйону.

Бойовий командир

— Батальйон стояв на Світлодарській дузі. Це були перші бойові зіткнення, в яких я брав участь. Ми оборонялися в лісі. Спочатку я не ходив безпосередньо в бій, але керував ним зі штабу — координував евакуацію поранених, підвіз боєприпасів, доставку особового складу на позиції тощо. Коли ситуація трохи стабілізувалася, виходив на передній край коригувати бій на місцевості. 

Тоді в цьому проклятому лісі загинув комроти Микита Яровий, позивний «Шайтан» — молодий хлопчина, тільки після академії. Отримав Героя України посмертно. Він прослужив півроку, був дуже ефективним. 

У 2017 році я пішов на підвищення — запропонували посаду командира батальйону у 92-й бригаді. Одразу поїхав до Авдіївки. Тоді, у 2017-му – 2018–му, там була активна війна. Ми облаштовували командно-спостережний пункт на Авдіївському коксохімі, у промзоні. Пам’ятаю, коли тільки приїхав, перша думка була: «Куди я потрапив і де мої речі. Там самі руїни, як же воювати?».

Я прибув на ротацію одним із перших. Це був ранок. На стіні висів інформаційний стенд із розвідданими про противника. Я тоді ткнув пальцем на фотографію одного з командирів ворожого батальйону, що висіла на цьому стенді, і сказав, що треба його завалити — тоді на півроку тут стане спокійніше. 

Найважче на війні — втрачати підлеглих

За кілька днів ми вгатили по позиціях противника, після чого в російських ЗМІ вийшла новина про загибель командира терористичного батальйону “Пятнашка” Олега “Мамая” Мамієва. Це був один із найдосвідченіших терористів — зокрема, у 2008-му брав участь у вторгненні рф на територію Грузії, а з 2014-го поїхав на схід України.

Було непросто, бо на урбанізованій місцевості важче вести бій, ніж у полях. За ​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​500 метрів від нас вже розташовувалися житлові будинки, в яких були цивільні. Треба було викладатися на всі ​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​​100 відсотків, вигадувати щось нове. Але з часом пристосувалися.

Найважче на війні — втрачати підлеглих. Коли хтось із них гине, відчуваєш величезну провину. Постійно здається, що ти недостатньо зробив для того, щоб він виконав завдання і повернувся живим. Хоча вважаю себе хорошим командиром. За два роки активних бойових дій в Авдіївці втратив лише трьох своїх людей — усіх на одній позиції, по якій відпрацював снайпер. 

У лютому 2020-го мене перевели на посаду заступника командира 53-ї окремої механізованої бригади, котра воювала на напрямку Волновахи. Власне, там я і зустрів повномасштабне вторгнення. 

Відео інтерв’ю з Олегом дивіться на YouTube каналі «Повернись живим»:

Найгірший день у житті

— Загострення на нашому напрямку почалося ще з 20 лютого — нас сильно обстрілювали з боку Петрівського. Там стояла ворожа артилерія й не замовкала ні вдень, ні вночі. О 5 ранку 24 лютого командир одного з батальйонів доповів на командний пункт, що перед його позицією димова завіса. Ми навіть не встигли віддати наказ іти звідти, як почався штурм. 

Думаю, я за весь час своєї служби у війську, включно з вісьмома роками війни, не бачив стільки обстрілів, як за перші дні повномасштабки. З неба валилося все підряд: “Гради”, авіація, артилерія.

26 лютого ми пішли на завдання — потрібно було відновлювати втрачені позиції, деблокувати Волноваху. Заходили в місто трьома групами по 25-30 чоловік, планували закріпитися в центрі, забезпечити відхід інших підрозділів. 

Я був у складі механізованого взводу і двох танків. На одному з перехресть танк, в якому я їхав, почав підтуплювати і повертати не туди. Ми зупинилися. Поки розбиралися, що пішло не так, пролунав вибух. Екіпаж загинув на місці. Мені, можна сказати, пощастило — я стояв десь за півтора метра від танка. 

Не міг дихати. Мене гасили — я горів 

Ніхто досі не знає, що то прилетіло. Мені здається, що це міг бути і вибух у повітрі, бо більшість моїх травм припали саме на верхню частину тіла: обличчя, руки, груди, шия.

Одразу було таке відчуття, ніби мене переїхав локомотив. Десь із хвилину я не міг дихати. Не розумів, що зі мною відбувається. Це вже потім підлеглі розповідали, що їм довелося мене гасити — я горів. Я цього не пам’ятаю, але їхні слова підтверджують опіки на моїх руках і обличчі.

Мене на другому, вцілілому, танку вивезли з району зосередження, передали медикам. Ті евакуювали до госпіталю в Покровську. По дорозі я почав аналізувати свій стан, наскільки було можливо. Здалося, у мене немає зубів. Барабанні перетинки розірвало, я майже нічого не чув. 

Не бачу

— У Покровську я відключився. Отямився в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Тільки тоді усвідомив, що нічого не бачу. Обстріл стався вночі, тоді було темно, тому не було такого різкого перепаду, ніби хтось вимкнув світло. 

У горлі стояла трубка, розмовляти я не міг. Почав показувати медбрату руками, щоб прибрав з очей бруд. Наді мною висіла лампа, і я бачив це світло, але ніби через дуже щільну призму. Здавалося, треба тільки промити очі. Мені пояснили, що це не спрацює.

За перші місяці після поранення я пережив десять операцій

Привели цілий консиліум. Я почув, як лікарі обговорювали мої поранення і дізнався, що в мене витекло праве очне дно, на лівому оці пошкоджена сітківка. У Дніпрі я пробув десь із тиждень, потім перевезли до Львова.  Там хірурги вже відрізали мізинець — його було не врятувати. Очі намагалися врятувати кілька разів у різних лікарнях. За перші місяці після поранення я пережив десять операцій. Але зрештою всі лікарі приходили до того, що в Україні з такими травмами мені ніхто не допоможе.

Завдяки знайомим мене взялася лікувати клініка в Хорватії. Це був квітень 2022-го, я ледь виїхав, бо на той момент все ще був чинним військовослужбовцем. Уже за кордоном констатували, що можна спробувати трансплантувати сітківку на лівому оці. Але у хорватів не було на такі операції ліцензії, тож мене переправили до Польщі. 

Там знову прооперували й у лівому оці з’явилося маленьке світловідчуття — це десь 0,01 відсотка зору. По суті, нічого не дає. Коли я на вулиці, то знаю, що зараз день — є світло. А коли кліпаю, ніби шторка опускається. Якщо сидітиму проти джерела світла і хтось пройде, я відчую контраст, але не розрізню навіть силует. У тіні це не спрацює.

Надія помирає останньою

— Я ніколи не замислювався над тим, що зі мною може щось статися. На війні є три стадії сприйняття. Перша — це коли ти боїшся кожного шереху, гучного звуку, бережеш себе. Чуєш снаряд — пригинаєшся, як навчали. За деякий час настає друга фаза: звикаєш, почуваєшся бувалим. На третій стадії стаєш байдужим — страх зникає і починає здаватися, що тобі море по коліна. Це найнебезпечніший стан, бо ти втрачаєш пильність. Думаю, це сталося зі мною ще в Авдіївці. Я кілька разів помічав, як під час прильоту десь поблизу, всі навколо падають на землю, а я стою як вкопаний.

До останнього сподівався, що хоч одне око вдасться врятувати

Коли зрозумів, що не бачитиму, страху не відчув. Єдине, що турбувало: я не зможу повернутися до військової частини. Мабуть, до останнього сподівався, що хоч одне око вдасться врятувати. Коли вже лікар зі США, який мене оперував у Польщі, сказав, що зір ніяк не відновити, надія зникла й настало усвідомлення.

Зараз я прийшов до того, що мені не шкода своїх очей. Але буде жаль, якщо виявиться, що все це було дарма. Але до цього було півтора року пекла. Мені здавалося, що все втрачено, перебирав у голові різні способи суїциду. Були істерики, нерви — моє життя більше ніколи не буде нормальним.

Якось по телевізору почув історію морпіха, який обороняв Маріуполь і втратив обидві руки. Він одружився у шпиталі зі своєю дівчиною, вона йому обручку на шию повісила. Герой розповідав в інтерв’ю, як навчився користуватися ноутбуком і телефоном за допомогою ніг, як справляється з побутом. 

Мене його історія змінила. Я ніби протверезів, подумав: «У чоловіка немає двох рук, а в тебе лишилися обидві, а ще ноги й ціла голова. Тому збирайся з силами і щось роби». Так і почав потроху приймати себе нового. 

Технології для життя

— Спочатку опанував телефон на дотик. Тепер я впевнений користувач айфона — можу навіть майстеркласи незрячим давати. На моєму смартфоні встановлений голосовий помічник. Він озвучує все, що відбувається на екрані, читає новини, допомагає шукати якусь інформацію, відповідати на повідомлення. Є окремі додатки для походів у кінотеатр, для розпізнавання купюр і середовища, в якому перебуваю. Я можу робити в телефоні все, що й здорова людина. Мені просто потрібно для цього більше дотиків. 

Якось спала на думку ідея завести тікток. Я записував туди відео про поранення, обговорював новини. Відчув, що ця ніша ще не зайнята — немає в українському медіапросторі блогу, який веде незрячий. Я став записувати прямі ефіри, знімати процес адаптації. Щиро кажучи, розраховував на хейт, коли викладав перше таке відео в інстаграмі. Але аудиторія мене зустріла дуже тепло: люди писали, підтримували, цікавилися мною. 

Нещодавно я закінчив перший курс реабілітації для незрячих. У березні спеціаліст із соццентру запропонував пройти місячну програму у Львові,  націлену саме на людей, які втратили зір внаслідок війни. Нас було п’ятеро: четверо військових і 64-річна соцпрацівниця, поруч з якою вибухнула ракета.

Я дуже задоволений цим курсом — він комплексний і помічний. Програма насичена. Нас навчали орієнтуванню в просторі, поводженню з тростиною, шрифту Брайля, рівній ходьбі, користуванню технологіями. Були навіть заняття з приготування їжі: різали салати, вчилися наосліп користуватися мультиваркою. Ми все сприймаємо на дотик, тому дрібна моторика дуже важлива: мацали пісок, камінці, горіхи, квасолю — навчалися розрізняти форми й текстури. 

Все необхідне для повноцінного життя вже є — потрібні лише бажання та сила духу, щоб прагнути до нового

На уроках із користування технологіями можна було обрати, на чому вчитися — ноутбук чи телефон. Мені потрібне було перше, адже телефоном вже вмів користуватися. Заняття проводив незрячий від народження чоловік. Він ідеально знається на техніці. Я зрозумів, що теж так зможу. 

Думаю, вже за два тижні я почав інакше сприймати життя. Є купа речей, на які не звертав уваги, коли мав зір — наприклад, тактильні доріжки на тротуарах чи звукові світлофори. Виявляється, існують доміно та карти для незрячих. Все необхідне для повноцінного життя вже є — потрібні лише бажання та сила духу, щоб прагнути до нового. 

Суспільство не готове

— Коли втрачаєш зір, то не можеш повністю контролювати обстановку, але можеш контролювати себе. Я одягаюся сам, виходжу надвір із допомогою тростини. Навчився орієнтуватися в квартирі та освоюю вулицю. 

Раніше я тримав долю за одне місце, а тепер вона мене. Живу в Одесі, тут постійно щось прилітає. Коли вибухи поруч, виходжу в коридор, сідаю на підлогу. Укриття в будинку немає, до нього треба бігти. Я цього зробити не можу, тому сенсу ховатися немає. Свою ракету не побачиш навіть здоровими очима. 

Суспільство не готове сприймати таких людей, як я. Наприклад, ми клеїмо спеціальні позначки на кнопку в ліфті, щоб я міг доїхати на свій поверх. Ці позначки хтось постійно здирає, іноді двічі на день. Мабуть, комусь заважають. Мені важко повірити, що до цієї людини досі не дійшло: якщо хтось клеїть щодня на одну й ту ж кнопку наліпку — вона там потрібна. 

Сусіди бачать, що поруч живе незрячий, але не замислюються, як я маю пересуватися по вулиці. Мені необхідний доступ до бордюра, бо це один із моїх орієнтирів. Проте всі паркують машини так щільно, що цього орієнтира більше не існує.

Люди не знають, як поводитися з військовими, які мають травми внаслідок війни

Є упередження певні стосовно людей з інвалідністю. Нам не хочуть здавати житло, наприклад, чомусь вважаючи неплатоспроможними. Чув багато історій від ветеранів з ампутаціями або незрячих, як орендодавці кидали слухавку, коли дізнавалися про їхню інвалідність. 

Люди не знають, як поводитися з військовими, які мають травми внаслідок війни. Через це ветерани, які віддали на війні своє здоров’я, замикаються в собі, бояться виходити на вулицю. Я б дуже хотів підтримувати їх, щоб вони не почувалися самотніми.  

Придумав ідею створити такий собі «клуб за інтересами». Хочу взяти дані у соццентрі про військових з інвалідністю, які живуть в моєму районі, і зібрати їх в одну спільноту. Серед них можуть бути лежачі або ті, хто пересувається лише на колісному кріслі. І вже всередині цієї спільноти ходити в гості до тих, хто не може сам пересуватися, разом святкувати дні народження. Потім можна було б знайти якесь приміщення, де ми зможемо зустрічатися і спілкуватися, обговорювати проблеми, підтримувати одне одного. 

Соціалізація дуже важлива. Нам необхідно відчувати, що є ті, хто тебе розуміє. Навіть от на реабілітації —  усі приїхали такі мовчазні, понурі, а вже через п’ять днів ми разом сміялися, жартували й довіряли одне одному. За цей час у всіх нас з’явився інтерес до життя, бо кожен із нас відчував підтримку.